Я бачу, вас цікавить пітьма

Аж раптом Христина вповільнилася й похитнулась… Хода стала непевна і неритмічна. Звірове серце радісно затріпотіло. «Впади! — подумав він, і це слово видалося йому невимовно солодким. — Упади, маленька, і ми покладемо край твоїм мукам разом!». На ходу він розстібнув куртку і поклав пальці на руків’я ножа. Лезо, наче за власною волею, легко піддалося й на сантиметр висунулося з піхов. Але вона вистояла: втративши зо дві секунди, Христина з таким самим завзяттям пішла вперед.

І тоді Звір видав хрипке, сповнене ненависті виття й, неоковирно піднімаючи коліна, кинувся за нею в останньому відчайдушному ривку.

«Вона і вдихнути не встигне, — подумав він. — Іще трошечки… Просто штовхну її в сніг — і…» Ураз потік образів, таких приємних, рятівних картинок у його голові — урвався. Так наче скінчилася плівка в тих давніх кінотеатрах, коли ще заведено було волати механікові: «Сапожник!» Бо Христина вийшла на світло.

Звір ступив іще кілька кроків, а потім злякано зупинився на самому кордоні темряви. «Покараний, — подумав він. — Зрадив принцип і покараний». Він не повинен був її обирати. І не обрав би, якби вона не спровокувала…

Убивця завмер, злякавшись, що відбиті снігом полиски ліхтарів уже по-зрадницькому танцюють на його одежі, роблячи помітним на тлі мли для тих, що вовтузяться зараз із ідіотським написом. «Я ♥ БУСЬКІВ САД»… Він гарячково метикував… Єдине, що спадало на думку, — божевільний, ризикований варіант: піти і добити її просто там, за спинами робітників, під вікнами мешканців, які ще не позасинали. Сніг валив дрібною крупою, і звідти, де стояв Звір, центр площі проглядався, мов крізь мерехтіння на телеку — є шанс, що його не помітять. Не всі ж стоять вечорами біля вікон! Але що як озирнеться котрийсь робітник… А як вона скрикне, то озирнуться вони всі… Якби це було кіно, він би вирізав сьогодні всіх, разом із робітниками. Але це не кіно…

Аж ось немов маленька петарда розірвалася у Звірових грудях, і він ледь не скрикнув на радощах — упала! Зашпорталась і повалилася навзнак у кучугуру!

Звір закляк, перестав навіть дихати. Христина борсалася в заметі, наче впіймана риба, силкуючись підвестися. Спершу непевно встала навкарачки… Якийсь час розхитувалася туди-сюди…

— Ти здихатимеш чи ні? — вигукнув він і мимоволі озирнувся, злякавшись, що його хтось почує.

І наче на зло йому, Христина випросталася одним відчайдушним ривком.

Звір до крові прокусив губу. Лайнувся, сплюнув у сніг. Тварюка… Ні, він усе зробив правильно — вона заслуговує здохнути! Ступив крок уперед… Одразу засумнівався й повернувся в тінь. Завагався, не знаючи, як учинити. Аж ось Христина знову впала! Повалилася в сніг навзнак. Він завмер.

Час спливав нестерпно повільно. Звір навіть не дихав, не усвідомлюючи, що легені розривають грудину, вимагаючи повітря. Христина не рухалася. Звір рахував секунди. Вона лежить уже пів хвилини… Якщо так піде далі, хурделиця й мороз усе зроблять за нього. «Не встане… — подумки повторював він. — Не встане!»

Нарешті він шумко вдихнув і вперся руками в коліна, відчувши, як на нього навалилася ціла тонна втоми. «Усе закінчилося», — сказав він собі, але ці слова пролунали як брехня. Жалюгідна, непереконлива брехня. Він мусить усе докінчити сам. Не можна покладатися на долю, — вона полюбляє бити в спину. І щойно він обернеться, щоб піти, дівка підведеться. Встане, дійде до людей і скаже їм лише два слова — ім’я і прізвище. Вгадайте, чиї! Вгадайте, чиї…

Знову істерично завібрував телефон, і знову — «іменний» сигнал. Дзвонив головний. «Папік», як усі тут казали. Представник влади. Хоча, який там збіса представник! Тут він і є — влада. І Звір боявся цієї людини. Подумки він зараз скинув йому на голову цілу купу брудних лайок, не знаючи, як учинити: не відповісти на «папіковий» дзвінок — це навіть страшніше, ніж відповісти…

Аж раптом — придумав! Дзвінок «папіка», недобита дівка на площі, всі ці свідки і люди біля вікон — усе склалося докупи в один неперевершений пазл!

Він знає! Знає, як до неї дістатися!

Андрій відірвався від течки і подивився у вікно, але замість засніженої рівнини там давно було тільки темне відображення залитого світлом вагона. Руденька навпроти вочевидь нудьгувала, тож охоче почала ловити його погляд.

— Щось цікавеньке? — нарешті запитала вона, кивнувши на теку.

Оте її «цікавеньке» пролунало якось занадто грайливо і по-свійському, аж Андрій розгубився, спантеличений її безпардонністю.

— Таке…

— Папка у вас… Фактурна! — дівчина вочевидь намірилася побалакати. — Що в ній?

Андрій міркував, як би то її ввічливіше відшити. З іншого боку, від такого специфічного читва голова рано чи пізно закипає, тому співрозмовник не зашкодив би — принаймні, щоб упорядкувати власні думки.

— Вам справді цікаво? — обережно запитав він, і дівчина вмить пожвавилася.

— Та я просто згорю зараз!

Вона скинула туфлі й залізла на сидіння з ногами, вмощуючись зручніше.

— Ну, якщо вам подобаються загадки…

— Як по правді, то більше відгадки…

— Гмм… Якраз із відгадками тут напряжонка.