Читаем Я бачу, вас цікавить пітьма полностью

— А дільничного С.? — вона хитро примружилася.

Андрій іще трохи попорпався в течці й здивовано звів очі на Дору.

— Це дуже дивно… Але під протоколом допиту дільничного стоїть підпис самого дільничного… І все, — Андрій розгублено гортав документи. — Та тут скрізь його підпис! Як таке взагалі може бути… Ні оперів, ні слідчих — наче тільки він і розслідував…

— А оце вже справді цікаво! — і її зелені очі спалахнули пустотливим вогником.

— Не слухайтеся її! — пролунав над вухом знайомий голос, і Андрій здивовано підвів очі на сліпого бармена, який тепер розносив напої по вагону.

Дівчина відразу насупилася й відвернулася до вікна.

— Вона багато кого погубила! — нахилившись до Андрія, повідомив бармен.

— Лише кішку! — обурилася Дора.

— Годі вже! — бармен роздратовано махнув рукою. — Скільки можна прикриватися кішкою!

Дівчина знову відвернулася, сердито схрестивши руки на грудях, і бармен покотив свого візочка далі з виглядом людини, що виконала свій обов’язок.

— Ви з ним знайомі? — стиха запитав Андрій, просто щоб заповнити незручну паузу.

— Із ним усі так чи так знайомі… — звела плечима Дора. — А ви куди їдете?

— У Буськів Сад. Знаєте, де це?

— О-о-о… — здалося, наче вона розчарована. — То вам на той бік…

— На той бік?

— Та ви не хвилюйтеся, — пісним тоном відповіла рудоволоса. — До речі, що ви обрали? Коли до вас підійшов хлопчик — що ви врешті взяли?

— Полуницю, — нічогісінько не розуміючи, відповів Андрій.

Вона кивнула, ніби це все пояснювало, і знову втупилася у вікно. Здається, втратила до Андрія будь-який інтерес. Але їхня уривчаста розмова залишила по собі дивне відчуття недомовленості, й Андрій ніяк не міг заспокоїтися, весь час зиркав на співрозмовницю, яка спершу так приязно нав’язалася, а тоді — так безцеремонно покинула його нудьгувати самотою.

— То що за кішка? — не втримався він. — Ви згадали… Якщо це, звісно, не таємниця.

Рудоволоса метнула на нього короткий погляд і знову втупилася в темряву вікна. І лише по добрячій паузі, не обертаючись, пробурчала:

— Цікавість кішку погубила, чули?

— Вибачте, я не хотів образити… Чи це така відповідь?

— Це така відгадка, — дівчина раптом розвернулася до Андрія й нахилилася так близько, аж він відчув, як пахне її волосся. — Не про те ви думаєте! Подумайте ліпше, чому дільничний опинився в списку підозрюваних? Він що — сам себе туди включив? Що саме бачив із вікна отой їхній мер? Чи, може, чув? Телефон же весь час був на зв’язку! Але йому цих запитань ніхто не поставив, так?

Андрій здивовано кліпнув. Потім відкрив теку і заходився гарячково переглядати документи.

— А як ви знаєте? — нарешті запитав він. — Як знаєте, що тут немає свідчень мера?

Але вона нічого не відповіла. Потяг відчутно зменшував швидкість, люди у вагоні мляво почали збиратися, й Дора теж підвелася, щоб дістати сумку.

— Під’їжджаємо, — оголосила вона. — Й запам’ятайте найголовніше, Андрію… Хай там хто і що вам казатиме…

Він аж подався вперед, боячись проґавити оте «найголовніше», але Дора завершила фразу, правду кажучи, дивно:

— …ви — не кішка!

І ще раз оповивши Андрія тонким ароматом рудих кучерів, впхнула в сумку книжку й почала пробиратися до виходу.

Низько над обрієм висів місяць. Андрій зістрибнув із підніжки на засніжений перон, і сніг обурено верескнув під підошвами. Пасажирів було небагато, і, здавалося, всі, крім нього, знали, куди іти. Андрій озирнувся на локомотив, що охолоджувався після дороги. Виявляється, потяг стояв у глухому куті — рейки добігали до цієї станції й закінчувалися. Все. Ніяких тобі кишеньок, відстійників, інших гілок. Не було навіть депо.

Станція маячіла трохи позаду — двома жовтими вогниками ліхтарів. За вокзал правила крихітна обкладена кахлем одноповерхова споруда. Назва була викладена чорним, але вже давно, бо плитка облупилася, виднілися тільки дві літери «А», від інших лишились якісь закарлючки.

Решта пасажирів бадьоро обходили будівлю, й Андрій поспішив за ними. На тому боці стояв автобус. Трохи попереду, де прозора зоряна ніч загусала до невиразних, наче хмара піску, сутінків, було видно, що срібляста стрічка дороги, блиснувши під місяцем утоптаним білим снігом, перетинає залізничне полотно і зникає за насипом. І більше нічого. Ні села, ні занепалої хатинки, ні бодай вогника. Хіба що самотній кіоск біля станції — ото й усе. Андрій пришвидшив крок. Люди набивалися в автобус, крайні гроном повисли у дверях. Йому здалося, що впізнав Дорине руде волосся. Коли вже був за кілька кроків, автобус хруснув коробкою передач і рушив, не склавши труду навіть зачинити двері. Останні пасажири застрибували на ходу.

— Стій! — гукнув Андрій і навіть побіг, але автобус, розбризкуючи снігову кашу, набрав швидкість.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Абсолютное оружие
Абсолютное оружие

 Те, кто помнит прежние времена, знают, что самой редкой книжкой в знаменитой «мировской» серии «Зарубежная фантастика» был сборник Роберта Шекли «Паломничество на Землю». За книгой охотились, платили спекулянтам немыслимые деньги, гордились обладанием ею, а неудачники, которых сборник обошел стороной, завидовали счастливцам. Одни считают, что дело в небольшом тираже, другие — что книга была изъята по цензурным причинам, но, думается, правда не в этом. Откройте издание 1966 года наугад на любой странице, и вас затянет водоворот фантазии, где весело, где ни тени скуки, где мудрость не рядится в строгую судейскую мантию, а хитрость, глупость и прочие житейские сорняки всегда остаются с носом. В этом весь Шекли — мудрый, светлый, веселый мастер, который и рассмешит, и подскажет самый простой ответ на любой из самых трудных вопросов, которые задает нам жизнь.

Александр Алексеевич Зиборов , Гарри Гаррисон , Илья Деревянко , Юрий Валерьевич Ершов , Юрий Ершов

Фантастика / Боевик / Детективы / Самиздат, сетевая литература / Социально-психологическая фантастика