Я бачу, вас цікавить пітьма

Подивившись на небо, чоловік із намальованим лицем застромив руку за пазуху і витягнув довге перлове намисто. Перлини були всіх кольорів і розмірів: від дрібних рожевих, неправильної форми, — до величезних, бездоганно круглих, що сяяли ідеальною зубною білизною. І навіть — таких, що коштували страшенно великих грошей, чорних. Коротко глипнувши туди, де вдалечині лінькуватою п’явкою показався потяг, чоловік із намальованим лицем випростав руки над шпалами і з натугою смикнув нитку намиста. Вона порвалася, неприємно клацнувши, і перлини, тішачись із несподіваної свободи, застрибали по темній деревині, по кірці білястої криги в калюжках і сірому брудному щебеню. Птахи випурхнули, як за сигналом — наче тільки того й чекали, зачаївшись у сірих неживих кущах. Непоказні коричневі і яскраво-сині довгохвості, дрібні з грудками кольору лайма і великі зі штивним візерунком на крилах — птахи, наче й не помітили чоловіка, злетілися до розсипаних перлів і жадібно заходилися видзьобувати їх, штовхаючись і нетерпляче змахуючи крильми.

Рейки вже щосили стогнали, знаючи, що ось-ось на їхні сталеві плечі ляже монотонна вагота, а потяг уже не скидався на хробака — він наближався чорною стрімкою хмарою, та птахам не було до нього ніякого діла. І лише чоловік з намальованим лицем останньої миті, наче знехотя, підвівся з рейок і легенько зіскочив із насипу.

Потяг смикнувся, Андрюху кинуло вперед, він клюнув головою мало не до самих колін, прокинувся й вирвався з дивного і навіть моторошного сну.

Істерично заскреготали гальма. У їхнє вікно, глухо стукнувшись, врізався великий птах. Скрикнула дівчина навпроти, підтиснула ноги і затулилася книжкою з дивною назвою: «Як правильно читати „Алісу в країні чудес“». А за мить десь унизу розтиснулися металеві зуби гальмівних колодок, і потяг наче випрямився, відкинувши Андрюху назад на спинку сидіння.

— Що сталося? — перелякано запитала дівчина, визираючи з-за книжки. Вона була гарненька, з яскраво-рудим волоссям.

— Мабуть, стоп-кран зірвали, — відповів чоловік, що сидів через прохід.

Але те, що потяг не зупинився, а й далі з неквапною грацією плив уперед, свідчило про те, що стоп-кран не займали. «Може, це через птахів…» — подумав Андрюха, але озвучувати свою версію не став.

Якийсь час руда дівчина витріщалася у вікно з виразом переляканого очікування, але більше нічого не сталося. Ні нових птахів, ні різких гальмувань. Потяг знову набрав швидкість, і стукіт коліс став рівний і розмірений. Пахло милом і туалетом. Стиха наспівувало радіо, й Андрій подивовано впізнав Highway to Hell.

— Хочеш ягоду?

Андрій розплющив очі. Певне, він знову на хвильку задрімав. Перед ним стояв хлопчик років семи в зелених джинсах і такому ж светрі.

— Обирай, яку хочеш! — він простягнув до нього долоньки.

На правій лежала дуже красива, наче з картинки, полуниця. На лівій — велика, справді здоровецька, лохина.

— Дякую, хлопче. Відмовлюся.

— Не можна! — строго відказав хлопчик. — Треба обрати одну.

Андрій усміхнувся.

— А сам яку хочеш?

— Я не хочу. Це для тебе, але тільки одна.

Він був утішний.

— І що ж буде, як узяти синю?

— Ну… — хлопчик у зелених джинсах замислився, втупившись у вікно. — Поїзд зійде з рейок, і буде катастрофа.

— Й усі загинуть?

— Ні… Але всім буде сильно-пресильно боляче!

Андрій удавано насупився й узявся за підборіддя, начебто він думає.

— Ммм… Не підходить. А якщо червону?

— Тоді поїзд далі поїде! А боляче буде тільки тобі.

— Оце ти й завернув! Тебе часом не Морфеусом звати?

— Ні, в мене дуже рідкісне ім’я.

— От же ж який ти… — Андрій гмикнув. — І що за ім’я?

Й оскільки хлопчик уперто тримав перед ним простягнуті долоньки, Андрій узяв полуницю.

— Ієронім, — відповів малий.

— Славік! — луною відгукнувся жіночий голос звідкілясь позаду. — То он ти де!

Хлопчик поквапливо кинув другу ягоду на підлогу і рішуче розтоптав.

— Мені пора, — мовив він і пурхнув геть.

Подивований вигук так і застряг у Андрюхи в горлі. Устиг лише подивитися хлопчикові вслід і помітити, що із задньої кишені його зелених джинсів стирчить чималеньке люстерко (що ж, яскрава дитина), — і мама забрала своє чадо в інший вагон.

Розчавлена лохина синіла на килимовому покритті фіолетовою ляпкою.

Андрій понюхав полуницю. Запашна. Зазвичай ті, що продаються взимку в магазинах, не пахнуть, а ця була інакша. Він не став її їсти, захотів якийсь час потішити себе пахощами літа. Тож у кафетерій, розташований через три вагони, він так і ввійшов: тримаючи за хвостика велику червону ягоду.

Було порожньо, лише бармен (чомусь у дзеркальних окулярах-крапельках), а коло вікна — круглолиця дівчина в чернечому вбранні. Андрієві не часто випадало бачити черниць (хіба що в кіно), і він зацікавлено зиркав на неї краєм ока, поки роздивлявся асортимент. Дівчина була доволі молода. Виразні очі з величезними віями й округлі рожеві щічки — вона скидалася на миловиде поросятко з мультика.

Черниця щось роздивлялася в телефоні й заразливо рохкала зо сміху.

— Шампанського до вашої полунички? — люб’язно запропонував бармен.