Читаем Я бачу, вас цікавить пітьма полностью

І ось він хтозна-як проникнув у замкнене зсередини приміщення, й сидить у його кріслі. Суботі так і кортіло запитати, як він увійшов. А ще — звідки він знає про теку і чи не він, часом, викопував її обидва рази, і як так вийшло, що там було фото трупа до того, як його знайшли… Але він побоявся. Побоявся того, що може почути у відповідь.

— Ви вже снідали? — галантно запитав Чоловік у Червоному, так наче вони були не в сраному звироднілому селищі, а в давній-добрій Англії. Чи де там іще кажуть не «пожерти зранку», а саме «поснідати»…

— Харашо, — промовив нарешті Субота й нервово озирнувся, хоча в «Мінотаврі» й надалі не було ані душі. — Давайте офіціально… Я прошу вас забрати цю папку навсіхда. Щоб вона більше не появлялася сама по собі.

— От і чудовезно, — кивнув Чоловік у Червоному. — Натомість я прошу вас про невелику послугу. Її слід виконати завтра о дев’ятнадцятій годині й ні хвилиною пізніше.

— Шо нада здєлать?

— Ви бачили, що на цукровому заводі встановили сигнальні маяки?

— Да. Усі кажуть, шо скоро начне робить. Скоріш би вже.

— А коли сподіваємося, чого не бачимо, то очікуємо того з терпеливістю, — кивнув Чоловік у Червоному.

— Да вже сили нема терпіть, — буркнув Субота.

— Так ось, завтра о сьомій вечора ви повинні прийти додому до Гали, продавчині з продуктового. Знаєте її?

— Вона в третій п’ятиетажці живе, — кивнув Субота.

— Абсолютно точно. Завтра в цей час вдома буде тільки її донька. Надя. Вона трохи незвичайна дитина.

— Знаю. Умственно одстала.

— Як скажете… Так ось, ви повинні відімкнути квартиру так, щоб вас ніхто не помітив, і сказати дівчинці, що внизу її чекає мама. Вдягніть її добре, бо надворі холодно. І виведіть на подвір’я.

— І? — напружено запитав Субота.

— І все. Гала закінчує роботу о восьмій. Думаю, варто трохи повчити її відповідальності, тому що лишати саму вдома таку дитину неправильно. Згодні? Ви виведете дівчинку на подвір’я й скажете, щоб вона чекала маму. Тільки потрібно ось що: знайдете місце, звідки добре видно червоний маячок на заводі. І покажете їй. Чуєте? Перш ніж піти, маєте обов’язково домогтися, щоб вона подивилася на маячок.

<p>Розділ 48</p><p>Зайві рухи</p>

Субота подумки зіжмакав спогад і спробував повернутися до реальності. «Здається, ми сіли за той самий столик», — подумав він, і ця думка видалася йому зловісною. Все одно він не розповість їм про послугу. Він нікому не розповість.

— Звідки він знав? — говорив тим часом Андрій. — Ви про це не думали? Звідки він знав, що погасне світло?

Було гамірно. Люди з площі напхалися в «Мінотавр» погрітися й поговорити. Слово «маніяк» можна було, сильно не стараючись, почути разів з десять просто дорогою від входу до шинквасу.

Вони насилу знайшли вільне місце і тепер тлумилися втрьох за крихітним столиком для двох.

— Чому зразу «знав»? — звів плечима Субота. — Не знав, навєрно.

— І чому ж тоді поперся? — наполягав Андрій. — На що розраховував? Там же люди були?

— Дак а шо такого? — поліцейський нетерпляче смикнув плечем. — Вона лежить така в снігу, а він, напрімєр, мимо проходить — нахилився, тіпа, шнурок зав’язати. І всьо. Встромив ножа і пішов собі далі. Могло й світло не гаснути.

— А камери? Він же не міг не знати, що є камери. Та й людину зарізати — це тобі не черевик поправити…

— То світло погасло не випадково? — спохмурніла Оксі.

— Припустімо, — кивнув Андрій, — просто припустімо, що не випадково. Хто з них двох краще знається на електриці?

Субота насупився:

— В електриці, канєшно, Захар… Думаєш, із щитком нахімічив? Тільки якби Борисоч не подзвонив, вони б іще чортзна скільки отих-о букв не включили. Чи Захар знав, що подзвонить?

Андрій стенув плечима:

— Усе може бути. Але тоді я не розумію, з якого дива Науменкові дарувати Христині браслет…

— Точно! — перебив дільничний. — Я йому ще кажу: «Чого трубу не береш, там Борисоч уже лайном сходить!» А він, тіпа: «Ой, телефон на морозі сів, а я не в курсах!» Знав! Знав, сучара, що Борисоч йому телефона обрива! А Тупогуб він такий дядько — якщо не додзвонився, то всіх на вуха поставить.

Андрій зітхнув:

— Однак щось не клеїться…

— Та шо тут клєїть! Я саме в тещі на дні народженні сидів. Мер дзвоне, каже: «Знайди Захара, срочно!» Зараз же, каже, шмариґуй, і не волнує! Думаєте, Захар не знав, шо мерові нада? Знав. І шо той полюбе когось пришле — тоже знав!

— На дні народження, кажеш? — озвалася раптом Ксеня. — І хто це може підтвердити?

— Ти шо, Ксюх! Да купа народу! Днюха ж!

Ксенія знічено замовкла. Андрій напружено кусав губи.

— Або ми чогось не понімаємо з отим браслетом… Оксі, вони хоч були знакомі? Христина і Захар.

Вона звела плечима:

— Тут майже всі так чи так знайомі. Але я, наприклад, в житті не чула, щоб вона про нього згадувала.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Абсолютное оружие
Абсолютное оружие

 Те, кто помнит прежние времена, знают, что самой редкой книжкой в знаменитой «мировской» серии «Зарубежная фантастика» был сборник Роберта Шекли «Паломничество на Землю». За книгой охотились, платили спекулянтам немыслимые деньги, гордились обладанием ею, а неудачники, которых сборник обошел стороной, завидовали счастливцам. Одни считают, что дело в небольшом тираже, другие — что книга была изъята по цензурным причинам, но, думается, правда не в этом. Откройте издание 1966 года наугад на любой странице, и вас затянет водоворот фантазии, где весело, где ни тени скуки, где мудрость не рядится в строгую судейскую мантию, а хитрость, глупость и прочие житейские сорняки всегда остаются с носом. В этом весь Шекли — мудрый, светлый, веселый мастер, который и рассмешит, и подскажет самый простой ответ на любой из самых трудных вопросов, которые задает нам жизнь.

Александр Алексеевич Зиборов , Гарри Гаррисон , Илья Деревянко , Юрий Валерьевич Ершов , Юрий Ершов

Фантастика / Боевик / Детективы / Самиздат, сетевая литература / Социально-психологическая фантастика