Гробниця

— Ні, але саме про це я й хотіла сказати. Фахівець із такої літератури — саме ти! Звідси й моє здивування, що ти не згадав про збірку окультної літератури взагалі.

— Не можу збагнути, чому ти так уперто намагаєшся знайти в усьому якусь таємницю. Мені це геть незрозуміло.

Леоні нахилилася вперед.

— Кажу тобі, Анатолю, у цьому обійсті є щось дивне та загадкове, хочеш ти це визнавати чи ні. — Вона трохи помовчала, а потім додала: — Знаєш, мені починає здаватися, що ти взагалі не ходив до бібліотеки.

— Зараз же припини! — відрубав брат із погрозливою ноткою в голосі. — Що за біс у тебе вселився сьогодні?!

— Ти дорікаєш мені тим, що я вигадую якісь таємниці стосовно цього маєтку. Можливо, саме так воно і є. Але ж ти дотримуєшся іншої крайності: вперто заперечуєш існування будь-якої таємниці взагалі!

Анатоль сердито підкотив очі під лоба.

— Тільки подумай, що ти верзеш! — вибухнув він. — Ізольда влаштувала нам гостинний прийом. Вона перебуває не в надто комфортній ситуації, і якщо з її боку і є якісь дрібні огріхи, то це лише тому, що вона сама почувається тут чужинкою, живучи серед слуг, котрі працювали тут роками та яким, можливо, вельми не подобається те, що ні сіло ні впало з’явилась якась незнайомка та стала господинею маєтку. Наскільки мені зрозуміло, Ляскомб подовгу не бував удома, і тому цілком можливо припустити, що челядь сама розпоряджалася будинком на свій розсуд і заради своєї вигоди. Тобі зовсім не личить казати таке про тітку.

Збагнувши, що зайшла надто далеко, Леоні дала задній хід.

— Я тільки хотіла… — почала була вона, однак Анатоль, витерши рота серветкою й кинувши її на стіл, перервав її;

— Усе, що я хотів, — це знайти тобі книгу, щоб тобі не було нудно ввечері, — сказав він. — Я хотів, щоб ти не відчувала туги за домівкою в чужому помешканні. Ізольда не виказала стосовно тебе нічого, крім доброти, однак ти все одно до всього прискіпуєшся.

Бажання Леоні влаштувати сварку кудись щезло. Вона навіть уже встигла забути, чому взагалі хотіла її влаштувати.

— Вибач, якщо мої слова якось тебе образили, проте… — почала вона, але було вже пізно.

— Здається, хоч би що я сказав, це однаково не втримає тебе від твоєї дитячої вередливості, — сердито перервав її Анатоль, — тому я не бачу сенсу продовжувати цю розмову. — Він ухопив свого капелюха й палицю. — Ходімо. Двоколка вже чекає.

— Анатолю, будь ласка… — благально звернулася до нього Леоні, одначе брат уже йшов сягнистим кроком через площу. Дівчині, котра розривалася між злістю й жалем, не лишалося нічого іншого, як піти слідом за ним. Вона страшенно шкодувала, що не тримала язик на зашморзі.

Утім, коли вони виїжджали з Рен-ле-Бена, душу її почала переповнювати образа. У сварці не було її провини. Принаймні, починаючи розмову, вона не мала якихось недобрих намірів. Вона й не думала його кривдити, але Анатоль таки образився — наче навмисне. І за цим висновком не забарився ще один, прихований, мотив його поведінки.

Він захищає Ізольду переді мною.

Це було вкрай несправедливо й необачно після такого короткого знайомства. А ще гірше — ця думка змусила Леоні страшенно ревнувати.

РОЗДІЛ 39

Подорож назад була мовчазною й напруженою. Леоні набурмосилась. Анатоль уперто її не помічав. Щойно вони приїхали, він вискочив з екіпажа та, навіть не озираючись, зник у будинку, залишивши Леоні наодинці зі своїми думками про самотній вечір, що чекав попереду.

Не бажаючи нікого бачити, вона вихором промчала до своєї кімнати й кинулась долілиць на ліжко, зарившись обличчям у ковдру. Скинувши черевики, які з глухим стуком гепнулись на підлогу, Леоні звісила ноги над краєм ліжка, наче лежачи на плоту в річці.

Як я втомилася!

Годинник на камінній полиці пробив другу годину.

Роздивляючись нитки, що повибивалися з вишитого покривала, вона почала висмикувати їх, і невдовзі поруч із нею на ліжку утворилася чималенька купка золотавих пасом, яких вистачило б для казкової Золотоволоски. Леоні похмуро зиркнула на годинник.

Дві хвилини на третю. Час майже не рухався.

Зіслизнувши з ліжка», вона підійшла до вікна та ледь відсунула краєчок портьєри. Галявини були залиті золотавим сонячним сяйвом.

Скрізь виднілись ознаки шкоди, завданої вітром-лиходієм. Проте водночас парк виглядав тихим і спокійним. Може, трохи погуляти? Подивитися, що та де є? Раптом Леоні помітила скриньку з шитвом, і очі її збуджено загорілися. Швидко розгорнувши сувої тканини та всяку всячину, вона намацала чорну книгу.

Ну, звісно ж! Як же я могла забути!

Наразі випадала чудова нагода пошукати гробницю. Повернутися до свого попереднього плану на сьогодення. Можливо, їй навіть поталанить знайти карти Таро. Леоні витягла книжку зі скриньки. Цього разу вона уважно прочитувала кожне слово.

Годину по тому, вдягнувши шерстяну жакетку, міцні прогулянкові черевики й насунувши на голову капелюшок, Леоні вислизнула на веранду.