Гробниця

Вистоявши в черзі, Анатоль купив дві чашки сидру. Як на його смак, він був занадто солодким. Леоні ж заявила, що він смакує просто чудово. І випила спочатку свою чашку, а потім і недопите Анатолем, виплюнувши випадкові кісточки в носовичок.

Правий берег річки відрізнявся від лівого. Будинків на ньому було значно менше, а ті з них, що приліпилися до схилу гори, розсипавшись поміж дерев, які спускалися майже до води, являли собою приватні помешкання — невеличкі й скромні. У них жили ремісники, слуги, крамарі, чий добробут залежав від захворювань та іпохондрії представників міського середнього класу, котрі приїздили сюди переважно з Тулузи, Перпіньяна та Бордо.

Леоні бачила пацієнтів, що сиділи в гарячій, багатій на залізо воді в купальнях, до яких вела окрема огороджена алея. Невеличкий натовп медсестер і слуг з рушниками терпляче чекав на березі.

Коли вони, на втіху Леоні, оглянули все місто, вона заявила, що втомилась, і поскаржилася, що їй тиснуть черевики. Обминувши пошту й телеграф, вони повернулися на Пляс дю Перу.

Анатоль запропонував підживитися в ресторані з південного боку площі.

— Може, тут сядемо? — спитав він, указавши палицею на єдиний вільний столик. — Чи, може, всередину зайдемо?

Між будинками дмухав легенький вітерець, немов граючись сам із собою в піжмурки. Він шурхотів по алеях і тріпотів навісами. Леоні зачудовано глянула на золотисте, червоне та брунатне осіннє листя, що його здіймав вітер, і на бляклі сонячні промені, які падали на оповиті плющем будинки.

— Сядьмо на вулиці, — відповіла вона. — Тут так гарно. Просто прекрасно.

Анатоль усміхнувся.

— Мабуть, це саме той вітер, який на півдні Франції називається «серс», — задумливо сказав він, сідаючи навпроти сестри. — Здається, він дме з північного заходу, з боку гір, як твердить Ізольда, на відміну від південно-східного вітру з Середземного моря. — Із цими словами він витрусив свою серветку. — Чи, може, це містраль?

Леоні стенула плечима.

Анатоль замовив для обох макарони по-домашньому, тарілку помідорів та кружальце місцевого козячого сиру, приправленого медом і мигдалем, а також глечик червоного вина.

Леоні відламала шматочок хліба й укинула його в рот.

— Сьогодні вранці я була в бібліотеці, — почала вона. — Там дуже цікаві книжки, мушу тобі сказати. Я взагалі дивуюся, що ти вчора ввечері був з нами в компанії, а не застряг у бібліотеці.

Карі очі Анатоля заблищали цікавістю.

— Ти про що?

— Та тільки про те, що там досить цікавих книжок, аби надовго тебе зайняти, а також про те, що ти примудрився серед такої кількості книг знайти саме монографію мосьє Беяра. Це мене дивує. — Леоні хитро примружила очі. — Чому ти вибрав саме її, га?

— Та просто так, — відповів Анатоль, покручуючи кінчик вуса.

Відчувши нещирість у його голосі, Леоні відклала виделку.

— Коли ми вже про це заговорили, то мені також дивно, що ти взагалі не згадав про збірку, коли зайшов до мене перед вечерею.

— Про яку збірку?

— Про збірку творів художньої літератури, це по-перше. — Леоні втупилася в обличчя брата, стежачи за його реакцією. — А по-друге, про книги з окультизму ти теж мені нічого не сказав. А деякі з них, між іншим, є дуже рідкісними виданнями.

Анатоль відповів не відразу.

— Ну, ти ж раніше не раз докоряла мені тим, що я втомлюю тебе розмовами про антикварні книжки, — нарешті сказав він. — І тому вчора я просто не хотів набридати тобі, от і все.

Леоні розсміялася.

— На Бога, Анатолю, що з тобою? Ти що, не пам’ятаєш? Ти ж сам колись казав мені, що багато з цих книжок уважаються шкідливими та непристойними. Навіть за паризькими мірками. І в цьому маєтку вони виглядають якось не надто доречно, тобі не здається? І тому мені дуже давно, що ти вчора нічого про них не сказав…

Анатоль неквапливо видобув цигарку.

— Нумо, кажи! — настійливо вимагала Леоні.

— А що казати?

— Можеш почати з пояснення: чому ти приховуєш від мене свою зацікавленість? Удаєш, що тобі байдуже до цього? — Леоні віддихалась. — І чому в нашого дядька виявилась така велика збірка цих книжок? Тітка Ізольда нічого про це не сказала.

— Чому ж, фактично, вона це пояснила, — відказав Анатоль. — Ти так і хочеш її в чомусь звинуватити. Вона тобі явно не подобається.

Леоні знітилась і почервоніла.

— Якщо в тебе склалося саме таке враження, то ти помиляєшся. Я вважаю тітоньку Ізольду чарівною жінкою. Вона відразу ж підвищила тон, щоб Анатоль її не перервав, і додала: — Мене бентежить не наша тітка, а зловісна репутація маєтку, підсилена наявністю в бібліотеці книг з окультизму.

Анатоль зітхнув.

— Я їх не помітив. Ти, напевно, перебільшуєш. Найочевиднішим поясненням є те, що дядько Жуль дотримувався католицького або, скоріше, ліберально-католицького світогляду. Окрім того, цілком може бути, що він просто успадкував цю бібліотеку разом з маєтком.

— Деякі з цих книг були видані зовсім недавно, — наполягала Леоні.

Вона здогадувалася, що провокує Анатоля на неприємну розмову, й воліла б припинити, але вже не могла стриматись.

— А ти в нас — фахівець із таких публікацій! — скептично зауважив він.

Леоні аж пересмикнуло від зневажливого тону брата.