Анатоль поплескав себе по кишені куртки.
— Дійсно. І я пообіцяв їй, що ми з тобою виступимо в ролі посильних і розвеземо запрошення.
Пориви нічного вітру струсили на землю віти й листя зі сріблястих буків, проте не настільки багато, щоб завадити екіпажу рухатися з належною швидкістю. Коні були в шорах і поводилися спокійно, тільки лампи час від часу розгойдувались і стукались у боки екіпажа, коли він спускався з плоскогір’я в долину.
— Ти чув, як уночі гримів грім? — спитала Леоні. — Так химерно! Просто гуркотіло, а дощу не було. Аж потім — раптові пориви вітру, що тривали до райку.
Анатоль кивнув.
— Очевидно, грім без дощу є в цих краях улітку звичним яви — щем, коли за одну ніч може пронестися кілька буревіїв — один по одному.
— Схоже було, що грім застряг у долині між пагорбами. І це, вочевидь, дуже його розлютило.
Анатоль осміхнувся.
— То, мабуть, місцеве вино так на тебе вплинуло!
Леоні показала йому язика.
— Ніяке то не вино. І жодного похмілля я не відчуваю, — відказала вона. Помовчавши, додала: — Садівник розповідав мені, що, згідно з переказами, буревії трапляються тоді, коли з могили виходять духи. Чи навпаки, духи виходять з могили та приносять із собою буревій? Я не знаю достеменно.
Анатоль здивовано підняв брови.
— Що ти таке кажеш?
Леоні нахилилась і звернулася до візниці, що сидів на лавці.
— Ви знаєте про місце, що зветься Лак де Барренк? — спитала вона, перекрикуючи скрипіння коліс.
— Так, мадемуазеле.
— А це далеко звідси?
— Pas leunh — недалеко. Там полюбляють бувати туристи, однак я б не наважився туди їхати. — Візник простяг руку й указав батогом на темний гай, посеред якого, на галявині, стирчали з-під землі, наче встромлені чиєюсь велетенською рукою, чотири кам’яні мегаліти. — Ото — Крісло диявола. Неподалік знаходиться Зуб диявола, а за ним — Рогата гора.
Леоні прекрасно усвідомлювала, що говорить про свої страхи лише для того, щоб їх позбутися. Однак навіть попри те, що це їй не вдалося, вона обернулась до Анатоля й із тріумфом у голосі мовила:
— Ось бачиш! Повсюдно — докази існування дияволів та привидів.
Анатоль розсміявся.
— То все забобони, мала, звичайнісінькі забобони, а не докази.
На Пляс дю Перу екіпаж зупинився, і вони вийшли.
Анатоль знайшов хлопця, котрий за один су зголосився рознести Ізольдині запрошення, а потім вони неквапливо рушили головною вулицею в напрямку водолікарні. По дорозі вони ненадовго зайшли до маленького вуличного кафе, де Леоні випила чашечку міцної кави з цукром, а Анатоль пропустив шкалик абсенту. Повз них проходили панії та пани у фраках і прогулянкових костюмах. Нянька штовхала поперед себе дитячий візочок. Гомоніли дітлахи — дівчатка з чорними та червоними стрічечками в кучерявому волоссі й хлопчаки в бриджах по коліно. Вони грались обручем і ціпком.
Потім Анатоль та Леоні зайшли до найбільшої крамниці в місті — «Магазину Буска», де продавали різну всячину — від ниток і стрічок до мідних каструль і пателень, а також пасики, рибальські сітки й мисливські рушниці. Анатоль передав Леоні список необхідного для суботньої вечері й дозволив їй зробити замовлення.
Леоні це страшенно сподобалось.
Потім вони роздивлялись архітектуру міста. Багато будинків на лівому березі виглядали з боку річки набагато солідніше, аніж із дороги. Кілька з них були величенькими, мали багато поверхів і міцно трималися за скелястий берег. Одні будинки були добре доглянуті, хоча й скромні. Інші — дещо занехаяні. З їхніх стін злущувалася фарба, а самі мури були кривуваті й кособокі, наче придавлені тягарем років.
На звиві річки увагу Леоні привернув чудовий краєвид терас водолікарні та задніх балконів «Готелю де ля Рен». З боку річки курортний заклад виглядав поважнішим, аніж від вулиці. Він панував над довколишнім ландшафтом завдяки своїй пишності та значущості. Його сучасні будівлі мали великі вікна, які, вочевидь, коштували чималеньких грошей.
Вузькі кам’яні сходи вели з терас просто до води, де стояло кілька окремих кабінок для купання. Усе це свідчило про поступ, про здобутки медичної науки, про те, що ця водолікарня була місцем паломництва, куди стреміли сучасні пілігрими, котрі потребували фізичних процедур.
Самотня медсестра в крислатому, схожому на білого морського птаха капелюсі штовхала крісло-візок із пацієнтом. Біля води, у кінці алеї Бен де ля Рен, схожа на корону альтанка з кованого заліза створювала затінок від сонця. Із протилежного боку розмістився пересувний кіоск, чиє складане віконце виходило на вулицю. У ньому жінка в білій хустці та з повними засмаглими руками продавала яблучний сидр по два сантими за чашку. Неподалік пересувного кафе на колесах, схожого на фургон, виднівся дерев’яний пристрій для чавлення яблук. Його металеві зубці повільно обертались, а маленький хлопчик із подряпаними руками та в завеликій сорочці навипуск засовував у нього червоні й жовтувато-золотаві яблука.