Гробниця

Коло дверей була дошка оголошень для парафіян, на якій висіла об’ява, що церква працює з десятої ранку до сутінок, окрім днів, коли справляють свята, вінчання й похорони. Утім, коли Мередіт посмикала ручку, двері не відчинилися, хоча всередині церкви світилося.

Жінка глянула на годинник. Пів на сьому. Мабуть, вона спізнилася на лічені хвилини.

Мередіт обернулася. На протилежній стіні була меморіальна дошка з іменами чоловіків із Рен-ле-Бена, котрі зложили свої голови підчас Першої світової війни.

На славу тих, що впали, як герої. «Ачи буває смерть геройською?» — спитала себе Мередіт, пригадавши молодика в уніформі на пожовклій фотографії. Потім їй подумалося про жінку, котра її народила. Вона уявила, як та кидається в озеро Мічиган із кишенями, повними каміння. А чи варто офірувати своє життя заради чогось? Кому була потрібна її смерть?

Підійшовши ближче до меморіальної дошки, Мередіт прочитала алфавітний список від початку й до кінця, знаючи, що безглуздо шукати в ньому прізвище Мартін. Із тих нечисленних відомостей, що їх сповістила їй Мері, Мередіт знала, що Мартін було прізвищем матері й бабусі Луїзи, а не батька. Ба більше, у метриці її бабці було записано: «БАТЬКО НЕВІДОМИЙ». Але Мередіт твердо знала, що її предки емігрували з Франції до Америки невдовзі після Першої світової, і тому майже не сумнівалася, що молодик в однострої на пожовклому фото був батьком Луїзи. Їй залишалося тільки дізнатися його прізвище.

Щось упало Мередіт в око. На дошці вона побачила прізвище БУСК. Таке саме, як і на картах Таро, що лежали в її сумці. Може, то якийсь родич? Треба буде перевірити. Мередіт знову придивилася до прізвищ. І внизу меморіальної дошки побачила незвичне прізвище — Сен-Люп, тобто «святий вовк».

Поруч зі списком загиблих була ще одна кам’яна меморіальна дошка на честь Анрі Буде, парафіяльного священика з 1872 до 1915 року. І чорний металевий хрест. Мередіт замислилась. Якщо її невідомий солдат походив звідси, то Анрі Буде неодмінно мав його знати. Це було маленьке містечко, та й жили вони в той самий час.

Додержуючись першого — і чільного — правила дослідника, вона все це переписала. Ніколи не знаєш, коли й що може знадобитись.

Під металевим хрестом була викарбувана знаменита фраза імператора Костянтина: «Іп hoc signo vinces». Цю фразу Мередіт уже зустрічала багато разів, але нині вона постала перед нею в зовсім іншому світлі. «Із цим знаком ви переможете», — пробурмотіла вона, намагаючись кристалізувати у свідомості якусь непевну думку, що вразила її після прочитання вислову імператора, але не змогла.

Зійшовши з ґанку, Мередіт направилася до цвинтаря. Попереду показався ще один військовий пам’ятний знак; на ньому були ті самі прізвища, за винятком двох доданих і деяких неточностей правопису. Наче однієї згадки про жертву замало.

Покоління чоловіків — батьків, братів, синів — офірували власні життя.

Мередіт поволі рушила по гравійній доріжці, що вела. повз церкву. З густих сутінок їй назустріч виринали надгробки, могили, кам’яні янголи та хрести. Час від часу вона зупинялася, щоб прочитати напис на могилі. Деякі прізвища не раз повторювались — покоління за поколінням місцевих родин, увічнені в граніті та мармурі: Фроміляж і Соньєр, Денарно й Ґабіньйо. На дальній межі цвинтаря, за якою внизу виднілася річкова ущелина, Мередіт натрапила на прикрашений мавзолей із написом «РОДИНА ЛЯСКОМБ-БУСК», вигравіюваним над металевою решіткою.

Нахилившись, Мередіт в останніх мізерних зблисках денного світла прочитала про одруження та народження, що єднали Ляскомбів і Бусків у житті й ось тут, по смерті. Гі Ляскомб та його дружина загинули в жовтні 1864 року. Останнім з родини Ляскомбів був Жуль, який помер у січні 1891 року. Остання представниця родини Бусків, Мадлен Буск, відійшла в кращий світ 1955 року.

Мередіт випросталась, відчуваючи знайомий холодок на спині й шиї. Справа не лише в тій колоді карт, яку їй утелюшила Лаура, та не в збігові прізвища Буск. Тут було щось іще. Ішлося про дату, про те, що вона бачила раніше, але не взяла тоді до уваги.

І раптом вона здогадалася. Рік 1891 постійно виринав із глибин минулого, набагато частіше, ніж якби був звичайною випадковістю. Мередіт помітила цю дату також через те, що вона мала для неї особисту значущість. Бо саме 1891 роком було датовано той музичний твір на аркуші паперу. Вона подумки пригадала його назву й цифри так виразно й чітко, наче тримала його в руці.

Одначе тут ховалося щось більше. Мередіт стала пригадувати все, що бачила відтоді, як увійшла до цвинтаря. І, нарешті, з’ясувала. Впадав в око не стільки рік, скільки те, що знов і знов повторювалась та сама дата.

Відчувши приплив адреналіну, Мередіт поквапилась назад, до надгробків. Вона засновигала поміж ними, перевіряючи написи, і виявила, що таки мала рацію. Пам’ять не зрадила її. Витягнувши записник, Мередіт похапцем нашкрябала в ньому ту саму дату смерті різних людей. Раз, удруге, утретє.

Усі вони померли 31 жовтня 1891 року.

Позаду озвався самотній дзвін на церковній вежі.