Гробниця

Досить швидко околиці маленького міста лишились позаду, і вона опинилась на неосвітленій дорозі. У світлі фар її авта дерева, що росли на узбіччі, набували химерних мінливих форм. Із темряви виринали назустріч то поодинокий будинок, то хлів, то ще якась споруда. Мередіт обачливо натиснула ліктем на кнопку дверного замка й почула, як клацнув запірний механізм. Вона відчула себе впевненіше.

Мередіт їхала не поспішаючи, відстежуючи напрям по мапі в рекламній брошурі. Для настрою вона ввімкнула радіо, бо довколишня сільська тиша була майже мертвою. Позаду неї лишився великий лісовий масив. Над нею розкинувся безкраїй простір нічного неба, на якому де-не-де сяяли зорі. Навколо не було жодних ознак життя: ні тобі лисиці, ні навіть кота.

Знайшовши на мапі дорогу на Сугрень, Мередіт звернула ліворуч. Вона потерла очі, знаючи, що вже надто втомлена, щоб керувати автомобілем. Здавалося, кущі й телеграфні стовпи обабіч дороги хитаються й вібрують. Кілька разів їй здалося, що хтось іде вздовж дороги у світлі її фар, але, порівнявшись, вона пересвідчувалась, що то лише дороговказ або символічна придорожня могила.

Мередіт намагалася сконцентрувати увагу, але її стомлені думки розбігалися навсібіч. Після денної метушні — ворожіння на картах Таро, перегони на таксі через Париж до аеропорту, поїздка сюди, до Рен-ле-Бена, — вона відчула, що сили покинули її. Мередіт могла думати тільки про гарячий душ, склянку вина й вечерю. А потім — тривалий-тривалий сон.

О Господи!

Мередіт щосили натиснула на гальма. Просто посереддороги хтось стояв. То була жінка в довгому червоному плащі з капюшоном, накинутим на голову. Мередіт закричала й побачила у вітровому склі відображення свого спотвореного страхом обличчя. Вона рвонула кермо вбік, знаючи, що зіткнення уникнути неможливо. Наче в уповільненій зйомці, вона відчула, що колеса відриваються від дороги й машину заносить. Мередіт уперлась у кермо руками, приготувавшись до удару. Останнє, що вона побачила, була пара широко розплющених зелених очей, що уставилися просто на неї.

Ні, ні!

Авто загальмувало. Потім крутнулося навколо своєї осі — раз, удруге. І зупинилося за кілька сантиметрів від кювету. Навколо запанувала оглушлива тиша, схожа на безперервний барабанний бій, що линув зусібіч. Він гримів і гупав по нервах Мередіт, лякаючи й паралізуючи її. Минув деякий час, перш аніж вона усвідомила, що то лише кров, яка пульсує в її скронях.

Мередіт розплющила очі.

Кілька секунд вона сиділа, ухопившись за кермо, наче боячись його відпустити. Потім на неї накотилася хвиля холодного страху, і вона збагнула, що їй доведеться пересилити себе й вийти з авта. Бо ж вона на когось наїхала. Явно когось убила.

Заледве намацавши кнопку, вона відімкнула двері й вийшла з машини. Ноги її тремтіли. Боячись страшної знахідки, Мередіт обійшла автомобіль, готуючись побачити під колесами понівечене тіло.

Однак під колесами нічого не було. Не знаючи, що й думати, Мередіт недовірливо-ошелешено роззирнулася, глипнула ліворуч, потім праворуч, а згодом — у тому напрямку, звідки їхала. Туди, де світло фар губилось у непроглядній темряві.

Нікого й нічого. У лісі панувала тиша. І жодних ознак життя.

— Агов! — гукнула дівчина. — Тут є хто-небудь? З вами все гаразд? Агов!

Нічого. Лише відлуння її власного голосу.

Мередіт спантеличено нагнулась і обдивилася передок автомобіля. Вона не сумнівалася, що на дорозі хтось був. І витріщався на неї з темряви. Їй це не наверзлося. Чи наверзлося? Вона зиркнула в дзеркало, але побачила в ньому лише своє перелякане зблідле обличчя. Раптом із темряви вигулькнуло страшне й безпорадне обличчя її рідної матері.

Невже я з глузду з’їхала?

Мередіт протерла очі, почекала ще кілька хвилин, а потім увімкнула двигун. Налякана тим, що сталося, вірніше, тим, чого не сталося, вона поїхала тепер повільно й дуже обережно, залишивши відчиненим вікно, щоб провітрити та прояснити голову. Трохи збадьоритись.

Нарешті вона з полегкістю побачила дороговказ до готелю. Звернувши зі шляху, що вів на Сугрень, Мередіт поїхала звивистою вузенькою дорогою, котра круто підіймалася схилом. За кілька хвилин вона опинилася перед двома кам’яними колонами зі стулчастою чорною брамою з кованого заліза. На стіні висіла сіра табличка — «ДОМЕН ДЕ ЛЯ КАД».

Спрацювавши від фотосенсора, брама повільно розчинилася, впускаючи Мередіт на територію готелю. Було щось химерне в довколишній тиші, у клацанні замкового механізму, у шерхотінні гравію, і по спині Мередіт побігли мурашки. Дерева були ніби живі. Здавалося, вони рухались, дихали та спостерігали за нею недобрим поглядом. Їй закортіло якомога швидше заховатися в приміщенні готелю.

Шерехтячи колесами по гравію, авто Мередіт повільно рухалося під’їзною алеєю, уздовж якої завмерли, наче вартові, європейські їстівні каштани. Обабіч алеї тягнулися широкі галявини, гублячись десь у темряві. Нарешті, за некрутим поворотом Мередіт побачила попереду будинок готелю.