Гробниця

І ось виявляється, що якби в цій водолікарні й були якісь відомості про Ліллі, котра приїздила сюди поправити здоров’я влітку 1900 року, або ж про молодого чоловіка у військовій формі, то все одно Мередіт не судилося до них добутись.

Можна було переконати якогось чиновника з мерії впустити її в приміщення, але вона на це майже не сподівалася. Невдоволена собою через те, що не до кінця все продумала, Мередіт відвернулась і вийшла на вулицю.

Праворуч від курортних споруд тягнулась алея Бен де ля Рен. Загортаючись у куртку від дужого вітру, який щойно здійнявся, Мередіт пройшла цією алеєю аж до берега річки повз великий плавальний басейн, із якого випустили воду. У безлюдному солярії панувала атмосфера запустіння й занедбаності. Надбиті блакитні кахлі, луска облізлої рожевої фарби, поламані пластикові крісла. Важко було повірити, ідо басейном узагалі користувалися.

Мередіт рушила далі. Берег ріки теж був пустинним, без будь-яких ознак людської присутності. Як після пікніка старшокласників, коли на галявині залишається сміття та сліди від автомобілів. Уздовж стежини стояли металеві лавки — погнуті й де-не-де поламані. Їхній вигляд навіював смуток і пригніченість. Неподалік виднілася поіржавіла похила альтанка у формі корони. Усередині неї була дерев’яна лавиця. Альтанка мала такий вигляд, ніби до неї вже роками ніхто не навідувався. Мередіт зиркнула вгору й помітила на ній кілька металевих гачків, на які, вочевидь, чіплялося щось на кшталт навісу від сонця.

Підкорюючись звичці, жінка машинально полізла в сумочку й витягла звідти фотоапарат. Налаштувавши діафрагму на погане освітлення, вона зробила кілька знімків, не надто сподіваючись, що з них вийде щось путнє. Мередіт спробувала уявити, що на одній з лавок сидить Ліллі в білій. сорочці та чорній сукні; її обличчя ховається в тіні крислатого капелюха, вона мріє про Париж і Дебюссі. Мередіт спробувала також уявити молодика в уніформі, котрий прогулюється вздовж річки, можливо, під ручку з дівчиною. Спробувала, але не змогла. Сама атмосфера цього місця була негодящою. Усе було занехаяним, покинутим. Життя тривало далі, а курорт залишився на його узбіччі.

Несподівано відчувши тугу та ностальгію за минулим, якого вона ніколи не знала, Мередіт неквапливо пішла берегом. За вигином річки їй трапився плаский бетонний місток. Вона трохи постояла, вагаючись — переходити на той бік чи ні? Протилежний берег видавався майже диким. На ньому явно мало хто бував. Недоречно тинятися незнайомим містом з дорогим комп’ютером у сумці.

Особливо в сутінках.

Утім, Мередіт відчула, як щось штовхає її вперед. «Дослідницький дух, — подумала вона, — дух пригод». Їй закортіло проникнути за фасад міста, у його справжнє нутро, яке налічувало вже не одне сторіччя, а не обмежуватись оглядом лише головної вулиці із сучасними автівками та кафе. І якщо їй таки вдасться відчути якийсь особистий зв’язок із цим містечком, то, значить, вона недаремно проведе в ньому цей короткий відрізок часу. Перекинувши ремінь сумки через голову, Мередіт рушила через місток.

На протилежному боці річки атмосфера була зовсім іншою. Тут відчувався більш солідний ландшафт, на який значно менше вплинули люди та мінлива мода. Здавалося, грубий, засіяний гострими виступами схил гори підіймався перед нею просто з-під землі. Строкато-плямисті кольори зелених, коричневих та мідно-золотавих кущів ставали дедалі насиченішими в сутінках, які щохвилини густішали. Цей ландшафт був би приємним для ока, але щось у ньому, здавалося, було не так. Він виглядав якимось двовимірним, схожим на пласку декорацію, за якою ховався справжній характер цієї місцевості.

Жовтневий вечір повільно переходив у ніч, і Мередіт обережно пробиралася по полеглій траві крізь сміття, нанесене вітром, та перерослі кущі шипшини. Угорі, по автомобільному мосту, прогуркотіла машина, і її фари на мить вихопили з сутінків сіру кам’яну стіну в тому місці, де гори впритул наближалися до містечка.

Потім шум двигуна завмер удалині, і навкруги знову стало тихо. Мередіт ішла стежиною, аж поки та не урвалася. Вона побачила, що опинилася біля входу в темний тунель, що вів під дорогою вглиб гори.

Може, якийсь дощовий водостік?

Поклавши руку на холодну цегляну кайму входу, Мередіт нахилилася вперед, зазирнула всередину — і відчула, як сперте вологе повітря підземелля торкнулося її щоки. У цьому місці річка текла швидше, бо скеровувалась у вузький канал. Вода стрибала через гострі зубчасті валуни й пінилася, б’ючись у цегляні стіни водоводу. Усередині тунелю був вузький виступ, якраз задосить широкий, аби на ньому можна було стояти.

Мабуть, заходити до тунелю — не найкраща ідея.

Однак Мередіт таки нагнула головуй, спираючись правою рукою об мур, зробила кроку непроникний морок. І відразу наштовхнулася на стіну сирості, дрібних бризок і запаху плісняви. Вона просунулася по слизькому виступу трохи далі. Потім іще трохи. Іще трохи. Аж поки аметистові сутінки позаду не перетворилися на слабке мерехтіння, а берег річки щез із-перед очей.