Гробниця

Про демонів і злих духів, про примар і потвор із кігтями та про стародавні руїни, де павук плете свою павутину. Про запалі порожні очі привидів.

Леоні прихилилась до дерев’яного бильця, чекаючи, коли вгамується серцебиття. У її голові крутилися невиразні образи кам’яної гробниці під похмурим небом, засохлий вінок на могильній плиті. Фамільний герб, давно спаплюжений і знеславлений.

Такий страшний сон.

Та Леоні марно чекала, поки вгамується пульс. Навпаки, серце в її грудях закалатало ще сильніше.

— Мадемуазеле Леоні! Мадама послала мене спитати, чи, може, вам щось потрібно.

Леоні з полегкістю впізнала голос Маріети.

— Мадемуазеле?

Леоні оговталась і вигукнула:

— Заходь.

Заторохтіла дверна ручка, а потім почувся голос служниці.

— Даруйте, мадемуазеле, але двері замкнені.

Леоні не пригадувала, щоб повертала ключ. Швидко всунувши похололі від страху ноги в шовкові капці, вона побігла до дверей.

Маріета хутко кивнула головою, зображаючи поклін.

— Мадама Ляскомб і сеньйор Верньє послали мене спитати, чи не хочете ви до них приєднатися.

— А котра година?

— Майже пів на десяту.

Так пізно.

Леоні потерла очі, відганяючи кошмар.

— Звісно. Тільки мені треба вдягнутися. Скажи їм, що я незабаром до них спушуся.

Одягнувши спідню білизну, Леоні ввібралася в просту вечірню сукню, гадаючи, що зараз не час для якихось вишуканих шат. Вона нашвидкуруч зачесалася, підколола волосся шпильками, злегка помастила одеколоном за вухами та на зап’ястях — і спустилась у вітальню.

Коли вона ввійшла, Анатольта Ізольда підвелися. Ізольда була вдягнута просто: закрита небесно-блакитна сукня з короткими рукавами, прикрашена агатовим намистом. Вона виглядала вишукано й бездоганно.

— Вибачте, ідо змусила вас чекати, — сказала Леоні й поцілувала спочатку тітку, а потім брата.

— А ми вже тебе й не чекали, — відповів Анатоль. — Що питимеш? Ми якраз п’ємо шампанське… Даруй, Ізольдо, не шампанське, але. Лобі теж налити? Чи щось інше питимеш?

— Не шампанське? — насупилась Леоні. — А що ж тоді?

Ізольда усміхнулася.

— То він тебе розігрує. Це — «Бланкет де Ліму», не шампанське, але його місцевий різновид. Воно солодше, не таке міцне й добре вгамовує спрагу. Мушу зізнатися, що це вино мені дуже подобається.

— Дякую, — сказала Леоні, беручи келих. — Я вже почала читати книжку мосьє Беяра. І незчулась, як заснула. Мене розбудила Маріета, коли постукала до моєї кімнати о дев’ятій з гаком.

Анатоль розсміявся.

— Така нудна книжка, що ти заснула?

Леоні похитала головою.

— Навпаки, дуже цікава. Виявляється, Домен де ля Кад, а вірніше, вся місцевість, де розташовано маєток, давно давали поживу різним забобонам і місцевим легендам. Демони, привиди, що блукають уночі… Найпоширенішими є розповіді про люту чорну істоту — наполовину демона, наполовину звіра, — яка крадеться по селах у лихі часи, забираючи дітей і свійських тварин.

Анатоль та Ізольда перезирнулись.

— Мосьє Беяр стверджує, — вела далі Леоні, — що саме через це дуже багато місцевих назв мають у собі натяки на таємниче надприродне минуле. Автор наводить одну легенду про озеро на горі Таб — ставок Диявола, про який кажуть, що він має сполучення з пеклом. Якщо кинути в озеро камінь, то з води здіймаються хмари сірчистого газу та зривається сильний вітер. А ще в одній легенді йдеться про літо 1840 року, що видалося надміру спекотним і засушливим. Якийсь млинар із села Монсеґіор, упавши в розпач від посухи, зійшов на гору Таб і кинув в озеро живого кота. Борючись за життя, тварина крутилась і пручалася так несамовито, що розізлила диявола, і той наслав на гори дощ, котрий лив без упину два місяці.

Анатоль відкинувся на спинку дивана й поклав на неї руки. У каміні шипіли й тріскотіли дрова.

— Які дурниці й забобони! — запально мовив він. — Я вже шкодую, що приніс тобі цю книжку.

Леоні скорчила гримаску.

— Можеш глузувати з мене, але в таких історіях завжди є дещиця правди.

— Маєш рацію, Леоні, — зауважила Ізольда. — Мій чоловік дуже цікавився легендами, пов’язаними з маєтком Домен де ля Кад. Предметом його особливого інтересу був вестготський період історії, але вони з мосьє Беяром часто засиджувались допізна, обговорюючи й інші теми. У їхніх дискусіях нерідко брав участь і кюре з сусіднього села Рен-ле-Шато.

Леоні швидко уявила собі трьох чоловіків, котрі схилилися над книжками, і подумала, що Ізольді навряд чи подобалося, що вони не запрошували її до свого гурту.

— А, отець Соньєр, — кивнув Анатоль. — Габіньйо розповідав нам про нього, коли ми їхали з Куїзи.

— Але при цьому слід зазначити, — вела своє Ізольда, — що Жуль завжди з певною обережністю ставився до товариства мосьє Беяра.

— З обережністю? А чому?

Ізольда махнула тендітною білою рукою.

— Ну, може, «обережність» не зовсім правильне слово. Шанобливо абощо… Не можу дати точного визначення. Мій чоловік дуже поважав мосьє Беяра за його вік та осяжні знання, і його ерудиція викликала в нього побожний захват.

Анатоль долив у келихи вина й подзвонив, щоб принесли ще пляшку.

— Кажете, Беяр — місцевий мешканець?

Ізольда кивнула.