Гробниця

— Це було так давно, — твердо промовила Маргарита, недвозначно даючи розуміти, що ця тема їй неприємна. — Там, напевне, уже все змінилося.

Ранок їхнього від’їзду, 18 вересня, виявився сирим та вітряним.

Леоні прокинулася на світанку, відчуваючи легке нервове збудження. Тепер, коли день від’їзду настав, вона раптом відчула тугу за звичним оточенням, яке невдовзі мала покинути. Звуки великого міста, цвірінькання горобців на дахах будинків навпроти, знайомі обличчя сусідів і торговців — усе це несподівано набуло неповторного шарму. І на її очах виступили сльози.

Мабуть, щось подібне відчував і Анатоль, бо він теж виглядав знервованим. Стиснувши губи, він стояв біля вікна, підозріло зиркаючи то в один кінець вулиці, то в інший.

Служниця повідомила, що карету подано.

— Передайте візникові, що ми виходимо негайно, — сказав Анатоль.

— А ти що, у цьому й поїдеш? глузливо спитала Леоні, дивлячись на братів робочий костюм і фрак. — У тебе такий вигляд, наче ти зібрався до своєї контори.

— Це я навмисне, — серйозно відповів Анатоль, ідучи до сестри через вітальню. — Коли ми виїдемо за межі Парижа, я вдягну щось менш офіційне.

Леоні почервоніла, відчувши себе дурепою через свою нездогадливість.

— Ага, і дійсно.

Анатоль узяв свій циліндр.

— Хутчіш, мала. Інакше на потяг спізнимось.

А на вулиці в карету вже завантажували їхній багаж.

— Вокзал Сен-Лазар, — вигукнув Анатоль, перекрикуючи порив вітру.

Леоні обійняла матір і пообіцяла їй написати. Побачивши почервонілі очі Маргарита, вона спочатку здивувалась, а потім і сама розплакалась. Отже, хвилина прощання на Рюде Берлін виявилась емоційнішою, аніж сподівалася Леоні.

Фіакр рушив. В останній момент, коли він уже завертав за ріг на Рю д’Амстердам, Леоні опустила скло й гукнула Маргариті, що одиноко завмерла на тротуарі:

— До побачення, мамо!

Потім вона всілася на сидіння й почала злегка витирати хустинкою блискучі від сліз очі. Анатоль узяв її за руку.

— Гадаю, вона прекрасно обійдеться й без нас, — запевнив він сестру.

Леоні хлюпнула носом.

— Про неї потурбується Дюпон.

— А ти не помилився? Наскільки мені відомо, експрес вирушає з вокзалу Монпарнас, а не з Сен-Лазару, — сказала Леоні трохи згодом, коли бажання поплакати минуло.

— Якщо хтось прийде та спитається, — змовницьким тоном відповів Анатоль, — то хочу, щоб у них склалося враження, що ми вирушили до західних передмість. Уторопала?

Сестра кивнула.

— Уторопала. Це — блеф.

Анатоль осміхнувся й задоволено потер руки.

Після прибуття на Сен-Лазар він наказав перенести їхній багаж до іншого екіпажа. Потім Анатоль, намагаючись, аби його помітили, став картинно торгуватися з візником, але Леоні спостерегла, що він упрів, незважаючи на холодну та сиру погоду. Його щоки пашіли, а на скронях блищали краплини поту.

— Тобі зле? — стурбовано спитала вона брата.

— Та ні, — швидко відповів Анатоль і додав: — Просто ці хитрощі й обманні маневри змушують мене сильно нервувати. Тільки-но ми виїдемо з Парижа, усе буде гаразд.

— Що б ти оце робив, якби запрошення не прийшло так учасно?

Анатоль знизав плечима.

— Придумав би щось інше.

Леоні помовчала, сподіваючись, що брат докладніше розповість про свій альтернативний план, але той теж мовчав.

— А маман знає про твої… про те, що ти винен гроші закладу «Ше Фраскаті»? — не витримавши, спитала Леоні.

Анатоль уникнув відповіді.

— Якщо хтось навідається й почне розпитувати, то я вже провів із нею належну роботу. Вона поширюватиме вигадку, буцімто ми вирушили до Сен-Жермен-ан-Лей. Колись там мешкала родина Дебюссі, тому… — Він замовк і, взявши сестру за плечі, повернув її до себе. — Скажи чесно, манюню, а ти задоволена, що їдеш?

Леоні злегка схилила голову набік.

— Так, задоволена.

— І більше не ставитимеш мені непотрібних питань?

Вона скорчила винувату гримаску.

— Постараюся.

Коли вони приїхали на вокзал Монпарнас, Анатоль буквально кинув візникові гроші та влетів на станцію так, наче його переслідувала ціла зграя гончаків, наступаючи йому на п’яти. Леоні підігрувала братові й старалася мовчати, бо розуміла, що, на відміну від Сен-Лазару, де треба було звернути на себе увагу, на вокзалі Монпарнас Анатоль хотів лишитися непоміченим.

У приміщенні вокзалу він поглянув на дошку інформації про відхід гготягів і поліз був у кишеню жилетки, але зупинився.

— Ти що, забув годинник?

— Та ні, не забув. Грабіжники відібрали, — відповів Анатоль зі злістю в голосі.

І вони пішли вздовж платформи, шукаючи свої місця. Леоні читала на вагонах таблички з позначенням місць, де потяг мав зупинятися: Ларош, Тонер, Діжон, Масон, Ліон-Перранш того-таки дня о шостій вечора, потім Валене, Авіньйон і, нарешті, Марсель.

Завтра вони мали сісти на поїзд, який ішов від Марселя до Каркасона вздовж узбережжя. Потім, у неділю вранці, їм треба пересісти на потяг із Каркасона до Куїзи-Монтазель, найближчої до Рен-ле-Бена станції. А звідти, якщо вірити настановам їхньої тітоньки, можна досить швидко дістатись екіпажем до маєтку Домен де ля Кад, розташованого коло підніжжя Корб’єрів.