Гробниця

— Аморальність у житті руйнує мистецтво, принижує його, — уперто твердив Фроміляж.

Невдовзі до їхніх дебатів приєдналась і майже вся решта гостей.

— Ви мовчите, мадемуазель Леоні, — почувся голос біля її вуха. — Чому? Вас не цікавить література?

Леоні з полегкістю обернулась до Одріка Беяра.

— Я залюбки читаю. Але в такій компанії важко розраховувати на те, що на твою думку зважатимуть.

Беяр осміхнувся.

— Ага, зрозуміло.

— І мушу зізнатися, — продовжила вона, злегка почервонівши, — більшість сучасної літератури видається мені цілком і повністю нудною. Сторінка за сторінкою йде виклад ідей, смакуються вишукані фрази, вдалі звороти та вирази, але ж нічого не відбувається!

В очах Беяра блиснув іронічний вогник, і він посміхнувся.

— Отже, вам більше подобаються цікаві сюжети? Саме вони заволодівають вашою уявою, так?

Леоні всміхнулася.

— Мій брат Анатоль завжди каже, що в мене примітивний смак. Може, він і має рацію. Найцікавіший та найбільш захопливий роман, який я прочитала, це «Замок Оранто», але ще я дуже полюбляю оповідання про привидів письменниці Амелії Едвардз,! а також усе написане мосьє Едгаром По.

Беяр із розумінням кивнув.

— Дуже талановитий письменник. Він був чоловіком з нестійкою психікою, але чи не гадаєте ви, що він напрочуд майстерно висвітлив темний бік людської природи?

Леоні відчула наплив задоволення й ентузіазму. Скільки разів доводилось їй страждати на занудливих вечірках у Парижі, скільки разів її думку нехтували як не варту уваги! Одначе мосьє Беяр здавався зовсім іншою людиною.

— Я згодна з вами, — відповіла вона. — Моїм найулюбленішим серед оповідань мосьє По є «Серце-донощик», хоча щоразу, коли я його перечитую, мені потім сняться кошмари. Убивцю доводить до сказу пульсуюче серце людини, яку він убив і закопав під підлогою. Прекрасне оповідання!

— Почуття провини — дуже сильна емоція, — тихо зауважив Беяр.

Леоні пильно глянула на нього, чекаючи, що він продовжить свою думку, але старий промовчав.

— А можна мені набратись нахабства й поставити вам запитання, мосьє Беяр?

— Звісно.

— Ваша одіж, ну… — Леоні замовкла, не бажаючи ображати співбесідника.

Беяр посміхнувся.

— Незвичайна? Не схожа на тривіальну уніформу?

— Уніформу?

— У яку вдягнені чоловіки, присутні тут, за столом, — відповів він із пустотливим вогником в очах.

Леоні зітхнула.

— Можливо. До речі, мій брат розповів, що ви, як відомо, завжди носите жовте. На спомин про полеглих друзів. Саме так він і сказав.

Здалося, що на обличчя Одріка Беяра набігла легка хмаринка.

— Це правда, — тихо підтвердив він.

— Ви билися під Седаном? — спитала Леоні, а потім, завагалась. — А може… Між іншим, мій тато бився за Комуну. Мені так ніколи й не довелося його побачити. Його вислали й…

На якусь коротку мить рука Одріка Беяра накрила, її руку. Крізь матерію рукавички вона відчула його тонку, як папір, шкіру, відчула легкість його дотику. Леоні не знала, що, найшло на неї тієї миті, але душевний біль, який завжди крився в глибинах її свідомості, раптом вийшов назовні.

— А чи завжди варто битися за свої переконання, мосьє Бєяр? — тихо спитала вона. — Мені часто не давала спокою ця думка. Навіть коли це дорого коштує твоїм ближнім?

Старий чоловік стиснув її пальці.

— Завжди, — тихо сказав він. — І пам’ятати тих, хто поліг у бою.

На невловиму мить шум у кімнаті стих. Ущухли голоси, сміх, дзенькіт келихів і брязкіт срібного посуду. Леоні зиркнула на Беяра й відчула, як її погляд та її думки поглинаються мудрістю й досвідом, що ними світилися сповнені особистої гідності очі старого.

Він усміхнувся. Очі його примружились, і відчуття близькості та відвертості зникло.

— Справжніх християн, катарів, силою змусили носити жовтий хрест, нашитий на їхній одяг, щоб їх можна було легко розпізнати. — Із цими словами він торкнувся жовтого носовичка, що визирав із кишені його піджака. — Я ношу це на знак пошани до них.

Леоні схилила набік голову.

— Бачу, виїм дуже співчуваєте, мосьє Беяр, — сказала вона з посмішкою.

— Ті, хто пішли з життя раніше від нас, зовсім не обов’язково пішли назавжди, мадемуазель Верньє. — Беяр постукав себе в груди. — Вони живуть ось тут. — Він осміхнувся. — Ви не знали свого батька, але ж він живе у вашому серці, чи не так?

На її превеликий подив, Леоні відчула, як їй на очі навернулися сльози. Вона ствердно кивнула, не наважуючись говорити, бо не знала, які слова можуть зірватися з її вуст. Тому вона відчула певне полегшення, коли доктор Габіньйо про щось її запитав і вона була змушена йому відповідати.

РОЗДІЛ 43

На стіл виставляли страву за стравою. Свіжу форель, рожеву та запашну, яка відділялася від кісток, наче масло, змінили смачнючі телячі котлети в соусі зі стиглої спаржі. Чоловікам наливали міцне та хмільне вино «Корб’єр» з льоху Жуля Ляскомба, а дамам — напівсолодке біле вино з Тараскона. Воно було маслянисте, темне й кольором нагадувало стиглу жовту цибулину.