ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

клоном. Але реальність була ще гіршою. Клон бодай має тіло-першооснову, з

якої взяли клітини, щоб виростити копію. Він же був штучно сконструйованим

шматком м’яса, інструментом Белокуна, виготовленим для того, щоб знайти

доктора Мамая. Його руки затрусилися від люті.

— Доктор Мамай ще живий? Його можливо знайти?

Тарг на мить замислився, звів брови й скосив очі, роздумуючи над

відповіддю, потім позагинав пальці, наче щось підраховуючи.

— Ім’я здається знайомим, — нарешті сказав хлопчик. — Але можу

сказати напевно: такої людини зараз не існує. А може, і не існувало? — Тарг

замріяно торкнувся носа. — Може, він іще тільки готується народитися?.

Талавір кілька секунд почекав на продовження, але його не було. Він

сподівався на іншу відповідь. Белокун так несамовито вірив у те, що Мамай

живий, що заразив цим навіть Талавіра. Хто б відмовився знайти живого бога?

Людину, настільки могутню, що їй вдалося зупинити війну й змінити цілий

півострів. Якщо вірити легендам, Мамай був смертоносною зброєю і при цьому

лише людиною. Навіть він не зміг пережити Спалахів.

— А Золота Колиска? Вона теж згинула? — без особливої надії запитав

Талавір.

Цього разу хлопчик виявив більше цікавості.

— О ні, її неможливо знищити.

— То де її знайти? — вчепився у відповідь Талавір. Зрештою, навіщо йому

доктор, якщо можна знайти його зброю.

Тарг сіпнувся в бік жінки, наче зважуючи, чи варта відповідь майбутніх

проблем. Талавір зрозумів, що краще адресувати питання про Золоту Колиску до

бранки.

— Прошу, дай їй сказати.

Тарг скривився, наче очікував, що він передумає. Нарешті кивнув. А коли

звів очі, то його рот перетворився на зашиту рану. Натомість губи жінки в клітці

звільнилися від пут, але очі досі лишалися сліпими. Вона розродилася лавиною

прокльонів. Талавір навіть пошкодував, що дозволив їй говорити. Жінка

наказувала повернути її до Кара-Меркит, кричала, що її надурили, кляла богів і

Талавіра, але про Тарга жодного разу не згадала.

— Ти мене використав, брудний чоловічку. Я не мала зустрічатися з ним.

— Жінка говорила про хлопчика так, наче його тут не було. — Ти скоро помреш, і твої кишки розтягнуть Дештом, як смердючі водорості, проковтнуті й

відторгнуті бакланом. Твоє кволе тіло не потягне ваги наших душ. Бог, якому ти

служиш, — нікчема…

— Я вже не служу Двобогу. Сконструйованій мерзоті немає місця в його

Колесі, — зупинив її Талавір і відчув, що ці слова принесли полегкість. — Я

хочу помститися йому й усім, хто зі мною таке зробив. Для цього мені потрібна

Золота Колиска. І ти мені допоможеш.

— Чого б це?

— Бо ви в моїй голові, а я ваше єдине тіло. Наше сусідство тобі не

подобається, тож доведеться домовлятися, — хижо посміхнувся Талавір.

Жінка замислено облизала гострі зуби й знехотя проказала:

— Треба йти до відьми Албасти.

— Вона знає, де Золота Колиска, а чи звільнить вас від мене?

— І те, і те! А може, й зацілує тебе до смерті, якщо ти їй сподобаєшся, —

розреготалася жінка. — Але з тої дупи, де ти опинився, я тебе не виведу. Проси

його. Коли Тарг знову зміг говорити, то виявилося, що він не чув слів жінки.

Духи не тільки не могли говорити одне до одного, але й навіть чути, хоч і знали, що перебувають разом в одному тілі.

Талавір переказав слова жінки хлопчику.

— Вона хоче, щоб ми пішли до Албасти? — по дитячому обличчю

пробігла тінь, наче він намагався пригадати, де чув це ім’я. — Хіба ми ще в неї

не були?

— Ні. — Талавір заперечно похитав головою. — Але раз ти запитав, то це

означає, що ми до неї дійдемо?

— Можливо. Я пам’ятаю не тільки те, що було чи буде, а й те, що могло

статися. А іноді мені здається, що я не пам’ятаю чогось дуже важливого. Чому я

маю тобі допомогти?

Запитання заскочило зненацька.

— Ти сказав, що не злий, не такий, як уявляють інші. Може, я зможу тобі

допомогти?

Хлопчик мить задумливо кусав губи, достоту як реальний п’ятирічка, потім його обличчя просяяло. Він зробив жест, щоб Талавір нахилився, притулився пухкими губами до його вуха й прошепотів своє бажання.

Талавір відсахнувся. Він очікував почути, що завгодно, але не це. В очах

хлопчика застигло благання.

— Якщо зможу… — невпевнено проказав Талавір. Він уявлення не мав, як

задовольнити прохання Тарга, але й відмовитися не міг.

— Цього вистачить.

Очі хлопчика блиснули. Талавір знову опинився в коридорі з бетонними

стінами, наче він був в одному з переходів між бомбосховищами під Ак-Шеїх.

Згори долинали постріли й людські голоси. Чортові духи його надурили й

викинули просто в руки Старших Братів. Кров загупала в скронях. Талавір побіг.

Зранена нога не боліла, натомість до рухів додалися сторонні скрипи. Він став

важчим, наче на нього одягли важкі обладунки. Талавіру не було коли думати, що з ним сталося. Треба було втікати. Плетиво коридорів вивело у вузьку

штольню. Високо над головою світило сонце. Стіни були гладенькими, без

жодних сходів чи зачіпок. Талавір вилаявся й уже думав повертатися, коли згори

впала мотузка й пролунав жіночий шепіт. На коротку мить йому здалося, що по

нього прийшла Ма.

— Гей, дульбер! Лізь, я тримати. Не з’їм, не бійся. — З отвору показалося

розпашіле обличчя Гулі. Вона всміхнулася. Звірині зуби блиснули.