ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

— Нарешті? Я знаю, що ти це відрізала ще в Ак-Шеїх. — Хлопець не

зрушив із місця. — Ти завжди мені брехала. І я нікуди не піду, поки ти не

поясниш ось цього, — Бекир витягнув із кишені брудні папірці й передав Ма.

Вона відразу впізнала зображення. Це було маленьке фото, яке вона

роками ховала від Бекира, а ще — копія агітки, з якої вона його вирізала.

— Ти вкрав це з моєї скрині?

— Так, бо думав, що це мій батько. Але на агітці написано, що він загинув

за рік до мого народження. Як таке може бути?

— Ти точно хочеш говорити про це зараз, коли внизу йде бій, а нас от-от

знайдуть?

— Я хочу знати правду. Я вже не дитина, від якої можна приховувати.

«Правду?» — Ма ледь не застогнала від відчаю. Яку правду? Те, що вона

забула обличчя Марка Дороша відразу після народження Бекира й вирізала

перший-ліпший портрет, щоб показати сину? А нагоди так і не трапилося, бо

вона не хотіла брехати. Адже Марко Дорош, справжній Марко Дорош, забутий

Марко Дорош, ніколи не був його батьком. А правда полягала в тому, що вона не

знала, як був створений Бекир. Ма подивилася в карі очі сина.

— Тоді слухай: я імплантувала собі ембріон перед тим, як утекла з Матері

Вітрів. Ти розвивався аномально швидко, я ледь не померла під час пологів. А

коли мені на груди поклали звичайне незмінене немовля, я не повірила своїм

очам. І потім тринадцять років боялася вірити в те, що бачу щодня.

— Що я мутант, створений у цій лабораторії?

— Що ти мій син. І цього не змінить «правда» про те, як ти прийшов у цей

світ. На решту запитань тобі доведеться шукати відповіді самостійно. Це й

означає бути дорослим. Якщо ми закінчили, то внизу на тебе чекає Чорна Корова.

Нам треба знайти шлюзову кімнату.

Ма очікувала, що Бекир почне сперечатися, засипле її запитаннями, але

хлопець лише вказав на коридор за спиною.

— Жінка в хіджабі й без шкіри сказала, що шлюзова кімната там. — Бекир

нахилився й витяг із кишені мертвого Старшого Брата зв’язку магнітних ключів.

— Ти таки справді виріс, — усміхнулася Ма.

***

Маленьку шлюзову кімнатку використовували для передачі пакунків із

Дешту, там було багато шафок і відсіків. У зовнішній стіні виднілися невеликі

двері з ілюмінатором.

— Перевір, може, десь є парашути! — перекрикуючи шум, наказала Ма. —

І не торкайся Евге. Вона здатна шибанути суєром.

— Десь є? — Бекир хаотично заклацав дверцятами. — Тобто їх може тут і

не бути?

Ма подумки благала бодай про один парашут. Двох їй не винести. Бекир із

недовірою поглянув на дівчинку. Евге забилася в куток біля ілюмінатора й

крутила з простирадла ляльку. Бекир щось побачив у вікні, кинув пошуки й

прилип до скла.

Станцію знову підкинуло, але Бекир аж свиснув від побаченого. Ма

нарешті знайшла парашут і поглянула, що так здивувало сина. У повітрі

зчепилися Птерокс і король грифонів. Поряд на меншому птахолеві кружляли

Талавір та Чорна Корова. Вони боролися з молодняком. З рук дівчинки раз у раз

зривалися вогняні м’ячі. Зубастих потвор майже не залишилося. Коли дівчинка

візьметься за Птерокса, було тільки питанням часу.

На землі ситуація була не гірша. Мати Вітрів утратила висоту й уже не

могла поливати вогнем без загрози вибухнути. Хтось наказав спустити десант. І

це було програшне рішення. Мукоеде ляїн ер устеляли тіла засолених. Та попри

це, потвор було в рази більше. Ма впізнала Армію потвор та амазонок. Жінки

ширяли на справжніх, хоч і змінених конях і майже впритул стріляли з луків по

кволих розосереджених Старших Братах.

— Ми перемагаємо! — вигукнув Бекир. — Скоро Мати Вітрів спуститься

настільки, що ми зможемо зіскочити. І парашути не знадобляться. А засолені

захоплять Станцію!

— Я б так не раділа. — Ма показала на обрій. Крізь суєрний купол

пройшло кілька темних точок. — Коптери з Тамані. А я думала, вона не викличе

підкріплення. Думала, захоче показати самостійність і врегулювати ситуацію

власноруч. Я б так і зробила.

Ма настільки захопилася видовищем за склом, що не почула, як двері за її

спиною з тріском відчинилися.

— Усім залишатися на своїх місцях! — не своїм голосом закричала Сфена.

На її щоці, шиї, долонях оскаженіло крутилися очі. По тому, як рудокоса

нервово вигинала спину, Ма зрозуміла, що бачить лише частку змін. Жінка

дикими, повними болю й люті очима подивилася на Ма, на парашут у її руках, на

руку Бекира на вентилі зовнішнього шлюзу й дала дорогу Руфі. До кімнатки

протиснулася птаха, що колись була людиною. У дзьобі Руф тримала банку з

бакасою. Ма згадала, що залишила жабу у своїй палаті. Друга дурна помилка.

Першою були незачинені двері в шлюзову. Ма кинула парашут на підлогу, підняла розкриті долоні й ступила крок уперед. Якщо Сфена вирішить стріляти, то нехай влучить у неї.

— Навіщо, Ма? Я не розумію? Ти могла отримати все. Ми б разом могли…

— Сфена задихнулася від обурення. — Ми могли б керувати Матір’ю Вітрів. Та

навіть усім світом. А ти вибрала оцих потвор? Як ти могла? Ти ж була моїм

прикладом. А тепер я знищу вас усіх одним махом.

— Усе ще можливо. — Ма ногою посунула Бекирові парашут, сподіваючись, що Сфена лише блефує. — Сюди летять коптери. Ти впевнена, що

Язику сподобається твій стиль керування Станцією?