ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

небезпеку, одразу відкриють вогонь.

— Тож треба зробити так, щоб не відчули. Ми їх розіграємо, — замість

Повноважного відповів Бекир. — Удамо, що ви мене передаєте. А натомість

захопимо цю Першу Зіницю, так?

— Так, — здивовано всміхнувся до нього Талавір. — Завтра буде чудовий

бій. У нас є двоє божевільних з Армії потвор, грифон і дівчинка, яка вміє

кидатися вогнем. Хороші шанси.

— Буа-ах! — радісно вигукнув Сахан Трошки й підняв угору здорову руку.

Кукса неспокійно сіпнулася. — Ви той юрт, на який я заслуговую!

— Ти ледь мене не вбив, білопика потворо, — огризнувся до нього Саша

Бідний. — В інші часи я б з тобою срати під один кущ не сів, але. . — Акинджий

набрав у легені повітря. — Не вірю, що таке кажу, але. . Якши. Нумо спробуємо, пташки, отримати все.

***

— Треба заспівати пісню. Повідомити Болбочана, — прошепотів Бекир

Ніязі. Хлопчик-лисеня потер очі й спросоння пошукав на плечі Забувайка. Очі

ящірки блиснули у волоссі Чорної Корови. Забувайко досі боявся дівчинки й

перебирався до неї, тільки коли Чорна Корова засинала.

— Ходімо.

У бараку стояв теплий тваринний дух, наче тут спали не чоловіки, а загін

тварин. Джин видував у ніздрі тонкі цівки полум’я. Близнюки неспокійно

посвистували. Шейтан сидів коло вогнища. Йому пощастило першому

підтримувати вогонь, і він скористався нагодою, щоб вишкребти залишки вечері

з похідного казана.

Коли рішення про атаку ухвалили, Джин зварив шорбаси. Кожен вкинув до

казана щось їстівне. Ніязі — останню жменю сушених жуків, Чорна Корова —

кілька кульок солодкого борошна, що завалялися в кишені. Інші — переважно

сухе м’ясо. Залили кількома ложками води, і Джин ритуально потер пальцями

над казаном, наче сипав сіль. Ма казала, що їжу до Спалахів завжди солили. І

для Бекира це залишилося незрозумілою загадкою. Він навіть думав, що до

Спалахів існувала якась інша сіль. І лише вода та їжа з Кара-Тобе дали зрозуміти, що таке «відсутність солі». Це відсутність смаку, відсутність життя. А от у Дешті

будь-яка їжа була цим життям переповнена. Бекир проковтнув голодну слину.

Кожному дісталося лише по кілька ложок шорбаси. Бекир подумав про Ма й про

їхню юрту в Ак-Шеїх. Він розумів, що вона зруйнована бурею, але як Чорна

Корова відчувала присутність Забувайка, так і він уявою тягнувся туди, де його

дім. Єдиний, який він знав.

Шейтан зупинив ложку й звів на дітей очі.

— До вітру, — сказала за спиною Бекира Чорна Корова. — Сама боюся.

— Тому береш аж двох? — хмикнув Шейтан. Його очі посоловіли, а зуби

почервоніли від юшану.

Акинджий не дочекався відповіді, опустив голову й продовжив

відшкрябувати їжу. Вони були в центрі Дешту, під носом у Матері Вітрів, тікати

звідси так само безглуздо, як переходити Гниле море під обстрілами.

Знадвору прохід перегородив грифон. Бекир на мить завмер, розмірковуючи, як перелізти через тварину. Він обережно поставив ногу коло

дзьоба й подумав, що той перекусить її за раз. Повіки грифона сіпнулися.

Талавір озирнувся на Бекира і притиснув пальця до губ. Погляд Повноважного

лякав. Очі були скляні, як у того, хто перебував у трансі. Безкровні губи

здригалися від нечутних слів.

— Я хочу попередити Болбочана. Нам знадобиться більше людей, —

прошепотів Бекир, до кінця не розуміючи, чи чує його Повноважний.

Талавір кивнув і поклав руку на лапу грифона. Не прокидаючись, тварина

відсунула голову. Бекир потягнув Чорну Корову та Ніязі за собою.

Після задухи барака було приємно наповнити легені нічним повітрям

Дешту. Високо в небі світилася Йилдиз — зірка Діви. Під нею червоніли вогні

Матері Вітрів.

— Краще трохи відійти, щоб акинджиї не почули, — сказав Бекир.

Ніязі сонно кивнув. Вони відійшли до руїн сусіднього барака. Йилдиз

сховалася за Матір’ю Вітрів — і почало здаватися, що сама Станція випромінює

божественне світло, але чомусь тепер холодне й непривітне, як випари над

отруйними болітцями в променях призахідного сонця. Повітря наче застигло.

Бекир запитав себе, як давно вони бачили перекотиполе й чи зможуть викликати

його сюди — до мукоеде ляїн ер. Він зняв із шиї свисток і простягнув

хлопчикові-лисеняті. Чорна Корова мерзлякувато зіщулилася. Ніязі прочистив

горло й заспівав тоненьким голоском:

Гей-гей, бинбашкорай!

Він тричі повторив слова. У кінці кожної фрази Бекир свистів, але нічого

не сталося. Перекотиполе не з’явилося.

— Ти певен, що все правильно запам’ятав? — у відчаї перепитав Бекир.

— Так, хіба не пам’ятаєш? Дід її теж співав. Думаєш, він і з цим надурив?

— Я не знаю. Забудь, однаково це дурна ідея. Обмін через кілька годин.

Вони все одно не встигли б.

Бекир до останнього вірив, що Армія потвор прийде вчасно й кликати їх не

знадобиться. Підсвідомо відтягував момент викликання перекотиполя, бо думав, що Болбочан от-от їх перестріне. А до того Бекир міг упоратися сам. Він же

дорослий, той, хто пройшов обряд засівання Дешту кров’ю. Але Армія потвор

усе не з’являлася. А в ньому, як отруйна ялгу, розросталася зневіра у всіх, а

особливо у власних силах. На що він розраховував? Він лише безпорадна дитина.

— Це й був твій план? Викликати Болбочана в останній момент? — Чорна