Душа окаянна

– Поважаю! Будьмо! – п’яним голосом пробубонів полковник і знову засмоктав горілку. – Ми, козаки, добру горілку завше поважали, бо воно, знаєте, війна є війна, тут тобі й смерть близенько, а жахи які, надивишся, як криваві ріки течуть повз тебе, мов джерела, і потім уночі все те ввижається. А горілочки випив, та й забув усе, і такечки ж хороше зробиться, як оце зараз поряд вас. – Він позіхнув широко, неохайно. – Гарна таки родина у вас, батюшко.

Красногляд погодливо хитнув головою.

– Гарна.

Полковник хрипко реготнув.

– А ось у мене не така. Жінка, покійниця, з москалів була, княжого роду, стеменнісінька тобі пройда, вірності геть мені не берегла, і сина породила лишень одного. Он Марію і дотепер гризуть сумніви, що єдиний мій син, єдиний спадкоємець, не моє дитя по крові, а приблудний байстрюк дружинин. – Полковник покосив на сестру. – Еге ж, Марусько?

Марія Карпівна наїжачилась.

– Я ж просила тебе не кликати мене цим дурним холопським іменням, – смачно гикнувши, невдоволено відгукнулась вона.

Полковник усміхнувся.

– Але ж Андрія приблудою вважаєш?

– Уважаю.

Ковальський важко зітхнув.

– Ось бачте. Сама повірила своїй вигадці й мене труїть нею вже майже тридцять літ, от дурна баба. А я й сам інколи не знаю, чи моєї крові син. Він на мене й краплі не схожий. Русявий, кремезний, у князів Шувалових, як казала покійниця Варвара. А Маруська бісом у ліве вухо все цькує, що яких там Шувалових, котрогось із жінчиних коханців постать має, а від Ковальських – ані тобі поганого, як у нас із Маруською, гачкуватого носа. Хоча, – він усміхнувся, – сином я пишаюсь надзвичайно, мій він, чи ні. Красень, а який з нього козак, який вояка! Тогідь підполковника дістав, сам уже полки до бою водить, а воює так, що навіть цар Петро про нього вже прочув. Та, на жаль, прокляття мої на нас, успадкував мою долю, побрався з такою ж пройдисвіткою, як і покійниця Варвара.

Марія Карпівна підвелася з-за столу.

– Чи не надто ти, Карповичу, перед чужими людьми сповідаєшся? – запитала вона брата, а той у відповідь тільки рукою майнув.

– Та хіба ж це, Марусю, чужі? – п’янувато, з хитринкою знов усміхнувся він, і рука його важкою чорною печаткою вкрила Мартину долоню, та не обійшлася тільки цим, а піднялася, разом з Мартиною ручкою, вгору, до вуст його, схованих під козацькими вусами, і гарячі слиняві губи торкнулись її руки поцілунком. – Це ж, Марусю, наша майбутня рідня. І не блимай на мене косоокою жабою, бо як вирішу, так воно, сестро, й буде.

Красногляд напружився, збагнувши, що ця пихата панна є противниця шлюбу свого брата з Мартою, однак примусив себе заспокоїтись, аби не гаркнути на цю панну-антихристку, бо невідомо, як поставиться до цього полковник, чи не образиться за сестру. До того ж він сказав, що вирішувати все буде сам, без довгого носа сестри, а він, Красногляд, зі свого боку, зробить усе можливе, аби полковник кожної хвилини перебував поряд з Мартою і закохувавсь у неї щораз дужче. І нехай ця бісова баба тільки спробує стати йому на заваді, змете до дідька, де їй і місце.

Ситі й хмільні гості та господарі підіймалися з-за столу. Отець Сава вже мріяв, як солодко засне зараз на перині, під теплою ковдрою, міцним сном праведника, якому явив Господь свою милість, і солодко потягнувся.

– Ну, тепер не гріх і поспати!

Полковник лупнув п’яними, почервонілими очима.

– Як спати? Та ви, батечку, ображаєте! Хто ж це спить на Різдво? Зроду-віку я такого не робив, бо це час, призначений для колядування, і тому зараз ми поїдемо по Диканьці вашій колядувати.

Красногляд прокашлявся.

– Та то ж ви, молоді, колядувати ласі, а я вже втомився, не ті літа, Мироне Карповичу, на жаль, вже не ті літа, усе минулося. – Він майнув рукою. – Ех, та що там казати, а ви вже їдьте, розважтеся.

Ковальський ухопив за руку Марту.

– А Мартуню з нами відпустите?

– Аякже, он і Данило, й Панас із вами, еге, хлопці? – відказав, немов медом помазав, отець Сава, зловтішно споглядаючи на панну Марію, яка при цих словах покривила лице своє довгоносе так, мов кислиць скуштувала. – А ви, Маріє Карпівно, поїдете?

– Ні, я не маю бажання брати участі в сьому холопському гулянні, – пихато відгукнулась вона й повагом вийшла зі світлиці, мабуть, спати.

– От відьма, – просичав їй услід полковник і голосно вигукнув: – Полк, за мною! Гайда колядувати!

Яке то було колядування, Марта згадувала з огидою ще не один день. Геть захмелілий полковник ще в санях горланив, як дурень, колядки, а сани ті мчали по Диканьці в супроводі гайдуків, змушуючи люд обертатися вслід із подивом та глузуванням. Данило підспівував гостеві тихенько, а Марта сиділа, немов мертва, соромлячись полковника.

Колядувати за Даниловою забаганкою подалися вони до отця диякона. Ступаючи у двір нерівною ходою та похитуючись, пан полковник закугикав, мов невиспаний півень:

Коляд, коляд, колядниця
Добра з медом…
Добра з медом…

– А хай йому грець, забув, – пробубонів він, гикнув та й завалився спокійно на руки вірних своїх гайдуків і солодко захропів.