Душа окаянна

На нічну різдвяну відправу зібралося чи не все населення Диканьки, і у великій просторій церкві панотця Сави не було де й яблуку впасти. Рум’яні, з морозу, по-особливому щасливі святочним щастям люди заходили й заходили до притвору церкви, ставали тихесенько, шепочучись про щось зі знайомцями, але вголос не балакали, бо отець Сава був до говорунів у церкві суворим, міг і за двері спровадити, аби не робили з дому Божого ярмарок. А поговорити кортіло, ой як кортіло, бо то ж така подія очікувалась – прибуття якогось пана полковника, та такого заможного, що навіть місцевий Кочубей, славили, не дорівня́ йому.

– Чувала я, що наш піп Сава, – шепотіла дячиха-вдова Кириченчиха, що поховала чоловіка свого ще років десять тому й особливої любові до Красногляда не мала, на вухо кумі Мотрі Дуденчисі, а до того вуха Мотриного тягнулося ще чи не з десяток допитливих вушок, – надибав сього полковника в Полтаві, у самого архієрея, і пазурами в нього вп’явся, аби за Марту ж просватати. Ну-ну, ще подивимося, що з того вийде, бо Марта ж… – Кириченчиха закотила під лоба свої витрішкуваті, риб’ячі, каро-зелені очі й простогнала страшним голосом. – А ви ж чули, кумонько, що сталося з Мартою?

Мотря похитала головою, а очі їй при цьому заблищали від цікавості, й уся вона аж задрижала.

– Ні, не чула.

– Ото ж бо й є, бо про таке, кумонько, не гутарять на кожному кутку, таке від людей хоронять так, що й не знаю. Але ж від мене не втаїш, бо попівська кухарка Килина, то моя найперша товаришка, і розповіла вона мені таку страшну таємницю, що не можу й сказати.

Мотрю вже всю аж теліпало від цікавості.

– Та скажіть бо, кумонько. Що за таємниця?

– Марта була важкою від того вівтарника Микити Мірошника, а піп Сава наш змусив її витравити приблуду, – на єдиному подиху видихнула Кириченчиха, й Мотря, а з нею ще з трійко жінок так голосно та вражено зойкнули, що отець диякон просунув голову з вівтаря.

– Ви чого, раби Божі, галасуєте? – голосом, подібним до грому, запитав він, насупивши густі рудаві брови. – Батюшка готується до служби, а ви репетуєте. Чи надвір вам закортіло?

Жінки побожно захрестилися й поховались за широкі спини чоловіків, та очі їхні так і пломеніли від почутої новини. А як отець диякон зник за дверима іконостаса, так і помандрувала чутка ця пошепки церквою.

І коли біля церкви зупинилися багаті сани полковника Ковальського, храмина вже неначе гула від мовчазного подиву, що інколи буває промовистішим за слова. Люди розступилися – до церкви увійшли дужі гайдуки полковника й поставали коло дверей. Потому ступив усередину й полковник, під ручку ведучи Марту з пустими очима та байдужним виглядом. Жінки ледь чутно вражено зітхнули, забачивши на стрункій постаті попівни нову шубку з розкішного хутра чорно-бурої лисиці, й на якусь мить забули про нещодавню новину. А ось пан той полковник їм не сподобавсь. Сказати б, яка вже Марта красуня, а який той дядько – підтоптаний, мужицького вигляду, на пана ж справжнього й геть-то не скидається. А ступає, погляньте, як поважно, мов павич біля пави. Та поява високої, вкутаної до брів у хутра панни Марії вразила їх ще більш, бо панна та, пихата й набундючена, як увійшла до святих стін церкви, так ні разу жодного лоба не перехрестила й не вклонилася до святих ікон. А коли баба Терентівна, удовиця кошового козака, який поцупив у католиків єрусалимського хреста, що його вся Диканька вважала за велику святиню, наблизилась до панни з отим самим хрестом, щоб і поважна гостя приклалась до святощі, та від неї гайнула так, що й нечистий від ладану такечки не втікав.

– Хреста святого цурається, – вражено прошепотіла баба Терентівна й швидко захрестилась. – Господи помилуй! Апокаліпса апостола Івана! Антихрист у церкві святій!

Глухуватий дід Зінько гаркнув чи не на всю церкву.

– Га? Де антихрист? Ото в хутрах?