Довбуш

— Та й хто ж то велів присєгати?

— Та й хто би? Наш пан та Рушель. Тепер, каут, не боїмоси твого збуя. Тепер, кае, восько по него віступило, кае, зі Станіслава. Не довго йому бришкати… Скоро повисне. Йой, Олексику–у… Та шо ж вно на мою голов падет…

— Восько? Йке восько?…

— Ци я знаю? Кае, з Станіслава… полковник йкийс… Він називав — лиш ци я можу спамнєтати?

Військо… Це була новина. Очевидно, поки Олекса блукав полями, сталися якісь події. Треба розвідати.

— Нічо, нічо. Не плачте, нене. Нім я повисну, то не оден пан ішє гигнет. А перші — то наш і Рушель. Я їм казав, аби вни вас не чіпали. То вни слухали єкийс чєс, а тепер перестали. Ой га! Дивітси, панки, єк би не було лиха. Не поможе вам і восько ваше!

Хоч і фудуливси Олекса, а військо не давало йому спокою. Що за військо? Як завелике? Які має завдання? Чи взагалі прийшло в наші околиці, чи спеціально за мною? Все це треба точно вивідати.

Рано був уже коло Ростоків. Там знав іще давніше хлопця одного — Василя Мельника. Сам цей Василь був шешорський, із Шешорів, а служив у Ростоках при млині. Він давно вже просився до Олекси у ватагу, але Олекса не думав тоді збільшувати її, тож відмовив. Тепер обставини змінилися.

Млинівка була велика, далеко заходила у берег і вся заросла. Олекса сів на ковбчику біля води й чекав.

Ішов чоловік. Олекса попросив його викликати наймита отаманового. Скоро прибіг Мельник.

— Но, Васи… Тепер можу взяти тебе до себе. Хочіш?

— А хочу.

— А тим часом зробимо тобі пробу. На мене вислано восько. То ти маєш розвідати, що то за восько, кіко там го, хто на чолі, де пішло, кінне ци піше — гет усе. Єк розвідаш, підеш на Буковец, там ізнайдеш Головачя із новими хлопцєма. Скажеш му, що я тє прислав. І най мене ждет — я си єв'ю на Буковец самий. Тепер же тобі треба шось їсти та, може, при розвідках шо комус дати, то маєш гроші на тото на все.

І дав йому таку суму, що у Василя зроду не було в руках стільки. От як опришки жиють. Таких сум не жаліють.

Погнав Олекса до Ясині. Вже заволодівав ним запал боротьби. А–а–а, восько! Най буде тобі восько. Помірєємоси.

Він знав, що війську, яке б воно не було, маневрувати в горах трудно. Одною удачною засідкою можна військо коли не знищити, то, в усякім разі, сильно розстроїти. І Олекса вже загорівся жаждою битви. Безнадійність щезла, будуче одступило на задній план, перед очима була лише грядуща битва з отим таємним воськом.

Тож біг, біг додому. Хотів справді взяти хлопчика. Згодом, може, доведеться боротися з військом, не буде часу — нехай хлоп'я побігає по полонинах. Правда, вірменські купці ще. Ну, та то байка. Скочимо на яких годину–дві.

Єлена не знала, чи пускати дитя, чи ні. Але звикла коритися. Олексик очевидно був безмірно радий. А ще гєдя дістав коня, висадив на коня, дав поводи в руки, ой… І Олексик їхав сам. Гєдя лиш ішов збоку та підтримував.

Вражінь нових — без кінця. У ліс такий заїхали–и! Бачиш, що таких (смерек) Олексик не видів зроду. Гєдя виліз на одну — дороги шукав, то гєді й не видно.

Дитя щебетало всю дорогу. Олекса думав, що втомиться їхати — де там. Бадьориться.

Опришки зраділи. Брали Олексика з рук до рук, шукали в бесагах, чим би пригостити — взагалі страшенно було гарно. А як іще Смикайло врізав у скрипку, а опришки, щоб потішити дитину, почали гумористичні танці — і по–жаб'ячому, і по–баб'ячому, і по–ведмежому. Олексик так реготав, як ніколи.

Олексі сказав Кошак, що вірмен сподіваються не сьогодні–завтра. Це було ніби не в плані. Якщо Головач не привів людей, на вірмен не доведеться нападати, бо конвой самих микуличинців, як каже Кошак, буде двадцять люда.

Треба зараз же довідатися, як із Головачем. Послати по нього ніяк, й треба ж робити вибір: кого взяти, кого забракувати. Се така річ, що доручити нікому. Тому Олекса доручив хлопчика увазі товаришів, а сам, взявши вірного свого Василя, погнав назад, на Буковець.

Головач привів хлопців, але всього–на–всього одинадцять душ. Вибракувати вже було ні з чого, та й часу не було. Отже, Олекса забрав усіх і повів прямо на ту дорогу, де можна було сподіватися вірмен. Вказав місця, розставив людей, дав знаки, щоб, як тільки покажуться вірмени, наскочити із своєю гвардією з одного боку, а Головач із своїми — з другого. А сам пішов до хлопців. З собою взяв лише Василя Мельника.

Дорогою розпитував про ото саме військо.

Що ж, Василь справився добре й вивідав усе, що треба. Зараз військо те подалося на Чорногору, думаючи, що Олекса там.

— Ну, най собі йдут на Чорногору, а ми тут зробимо своє.

Прийшли на Рокиту. Олексик не скучав — і це вельми втішало батька. Федір Джамиджук підійшов до отамана саме тоді, коли Олекса взяв на руки хлопчика й щось йому розповідав.

— Щос ти, отамане, береш людей, не знаючи, ци вни нам підходе, ци нє.

Вже побудова фрази не подобалась Олексі. Кому це «нам»? Чи то всій ватазі опришківській, чи двом братам Джамиджукам, чи кому?

Олекса поставив хлопчика на землю.

— Біжи, бавси.

Хлоп'я пішло нехотя.

— Ну?

— Та й тот Лаврів, що ти го нам зоставив.

— Та й шо?

— Таке вно, йк рідке г… Розхорувавси, лежит… Каже, що згрішив міцно, приставши ід'нам.