Довбуш

Та й таке говорут, шо я не збізую того повторити. Ніби там єкіс гайдамахи, ци біда їх знат, єк їх називати. Ніби збираютси по монастирох ци де, а духовні особи перед ведут та ченці. Я би в тото не вірив… Де би то до церкови Божої розбійники пускати та й обі духовні, рахувати, особи лізли у такий талан паськунний… Ой… перепрашєю… Я ніби не ганю, бо моє діло йке… Служу при церкові, та й я в таке не мішєюси… ає…

— То що ж далі?

— Та й далі те саме. Каут, ніби ми уніати йкіє, а то преославні, але то, каут, ніц. Ніби ми, єк уніяти, то маємо, каут, за лєхами кєгнути проти народу свого? Ой, га? Колис ми були усі разом, лиш се Польща нас поділила: тих на уніатів ніби, тих на преославних. Не можу я того діймити, єк вони говорили. Бо то, рахувати, людина вчена.

Лиш усе казали, аби вставати. Вставаймо, каут, єк і вони. Берім Польщу в два боки: вони звідтам, а ми відси. «Вставайте, люде. Ігіт за Довбушем…» Та кричют. А очі горє… Ну таки направду варіат, та й вже.

Олекса тремтів, слухаючи того оповідання. Так от як високо ставив отець Кралевич його, Довбушеву, діяльність. З амвона людей накликав іти за Довбушем… Не пожалів сану свого, свого становища. По хатах ходив та посилав людей до Довбуша…

А Довбуш що робить? Жидівські шинки розбиває. Ото варто було з амвона на таке людей посилати…

І чує Олекса, що велика розколина в душі стала ще більшою і що тепер залатати її нікому й нічим.

— …То наїхала, проше пана, ціла комісія… Заарештували ксьондза–добродія, ходили селом, питалисі… І мене брали — лиш я сказав, що нич не знаю… Бігме, так говорив… хуч спитайте… А вже тоді два сторожі — ой, дурне–е… ой, дур–не–е… Боже, Боже… Вже йк не дав Госпідь розуму, то мовч. Ліпше мовч. А вни… Єк роздєпили хаву, та оден одно скаже, другий додаст. Казали, ніби ксьондз–єгомость та й ви, пане, ніби в церкові ночов шос дієли, а що — я вже того не можу знати… Лиш комісія гет цалком усе тото посписувала, та й витак тих сторожів до Станіслава брали… Там уже не знаю, шо вони говорили… Тож вам, пане, не є безпечно ту… Я бих вас пригостив, але…

Олекса не сказав навіть слова подяки й вибіг із сіней.

Частина третя

І

Вибіг із села… Куди?

Ніч… темно… дощ покрапає… Всі люди сплять у тихих своїх хатах… Спокійно сплять вночі, щоби спокійно працювати вдень… Ради чого ж і ради кого я оце тиняюся серед ночі без притулку і пристановища, дратую псів сільських, боюся кожної темної плями попереду. Ради кого й ради чого я кинув на журбу й самотність дружину любу, дитя мале обрік на його маленькі дитячі страждання — для кого й для чого? Хто подякує? Хто згадає? Хто допоможе?…

Ущемилося серце Довбушеве… Втратився смисл власної діяльності. Повстання… Яке там повстання… Ксьондз–єго–мость не такі, як я, слово вогненне в устах мали — а що вскурали? Нічого. А що ж можу зробити я, темний гуцул. Ще десяток корчем ограбую та десяток панів. Чи це повстання?… А люди як були рівнодушні, так рівнодушні й зостануться. Будуть сидіти по своїх теплих хатах і не захочуть уставати громадами. Тоді тільки, мабуть, з'єднаю я їх у громаду, як поведуть мене вішати, а села цілі збігнуться дивитись…

То пощо ж тоді метушитися, пощо важити життям, бігати отак по–собачому під дощем, по–собачому й від людей ховатися? Ні!.. Правду каже Єлена, що краще бути останнім бідняком калаєм, але ґаздов, ніж першим на всі гори опришком… Годі… Зроблю так, як Єлена каже. Підемо в такий край, де нас не знають, осядемо та й будемо жити, як люде живуть. Олексичка буду ростити…

І до болю захотілося бачити хлопчика. От стоїть перед очима, ручки простягає, лепече…

Рішив піти додому. Хоч на один день, але додому. Скаже жінці про нове своє рішення — нехай відітхне хоч трохи, бідна.

Не близький це світ — від Сапогова аж до угорської границі, але для Олекси віддалення ролі не грало.

По дорозі Печеніжин. Не зайти провідати старих — не випадало. Тим більше, якщо справді їхати куди далеко.

Зайшов, але… краще би й не заходити. Батько навіть і не вийшов. Вийшла лиш мати, але за слізьми не могла говорити. Виявляється, що вони із старим живуть, але не знають, на якім світі. Тягали їх до двору, приїздила якась комісія та тягла і раз, і два.

— Так нас бештали… То ви, каут, опришка сплодили, головоїда, що людей ріжет, живцем палит, малих дітей у матері на грудьох убиває… Ой, Олексику–у… Та ци діправді ти таке робив?… Таже такого нечувано, аби дитє, дитє мале у матері на руках убивати. У тебе своя дитина є, то погадай лиш, єк би тобі було, коли би хто твого Олексика скєв на руках у Єлени…

Слухав Олекса — і темно ставало перед ним. Ось вона, оцінка його вчинків. А він так весело йшов від двора Злотніцьких. Йому здавалося — он яку заслугу зробив, що не грабував нічого, а що тільки повбивав. А воно, убивство, завжди є тільки убивство. От сльози старої женщини про те говорять.

— … мали би ми старостев покі мати — а вно таке… Та й старий мав присєгнути, що відрікаєтси від тебе, що він не знає тебе за сина, що він ніколи не пустит тебе до хати… Та й старий мусів присєгати, о–о–ой…

Темний як ніч стояв Олекса, слухаючи того.