Доктор Фаустус

Робив він це у квазігуманістичному дусі, щоб звеличити високу думку про виняткову досконалість людського тіла, яку виплекали ті буцімто похмурі сторіччя, що вважали його шляхетнішим за всі інші сполучення земної матерії. Підпорядкування людського тіла порухам душі мали за ознаку його винятковості, за свідчення його високого місця в ієрархії тіл. Воно хололо і паленіло від страху і гніву, марніло від горя, розквітало від радощів, сама згадка про щось огидне могла так само подіяти на нього, як зіпсована їжа, від самого вигляду тарілки з суницями в того, кому вони вадили, шкіра вкривалася пухирями, навіть хвороба й смерть бували наслідком душевних переживань. А від визнання того, що душа може змінювати свою власну, належну їй тілесну матерію, залишався тільки один, і то необхідний, крок до заснованого на багатому досвіді людства переконання, що й чужа душа, свідомо й зумисне, отже чарами, може переінакшувати чиюсь тілесну субстанцію; інакше кажучи, тим самим підтверджувалась реальність магії, демонічного впливу й чаклунства, і зі сфери так званих забобонів були виведені такі явища, як, наприклад, навроки, частка людського досвіду, убгана в переказ про вбивчий погляд василіска119. Негуманно й злочинно було б заперечувати, що нечиста душа самим лише поглядом, кинутим навмисне чи й випадково, може завдати тілесної шкоди іншим, особливо дітям, чия тендітна субстанція особливо чутлива до такого лихого погляду.

Ось що ми слухали на незвичайному семінарі Кульгавве— незвичайному своєю дотепністю і сумнівністю. «Сумнівність» — чудове слово, я завжди як філолог дуже цінував його. Воно одночасно закликає приймати і не приймати, тобто якщо й приймати, то принаймні з великою обережністю, отже, виставляє в двоїстому світлі вартої вивчення й підозрілої і саму справу, і того, хто її трактує.

У своє вітання, коли нам траплялося на вулиці чи в коридорі університету зустріти Кульгавве, ми вкладали всю пошану, яку викликав у нас високий інтелектуальний рівень кожної його лекції, але він, скинувши капелюха, вклонявся ще нижче за нас і казав:

— Ваш покірний слуга!

XIV

Містика чисел — не моя сфера, і мене завжди прикро вражала явна схильність до неї Адріана, яку він мав віддавна, хоч і мовчав про це. Я все-таки мимоволі зрадів, що на попередній розділ припала саме цифра XIII, якої всі бояться, вважаючи її фатальною, і мені майже закортіло побачити в цьому не просто випадковість. Та, коли дивитись розважно, це, звичайно, чиста випадковість, тим більше, що вся сукупність знань, набутих в університеті в Галле, так само, як і лекції Кречмара, складає природну єдність, і тільки з огляду на читача, який завжди любить зупинитися, відпочити й почати наново, я поділив свою розповідь на розділи, хоч як автор щиро вважаю такий поділ зовсім не потрібним. Як на мене, то ми й досі були б ще в одинадцятому розділі, і лише через мою схильність до поступок доктор Кульгавве отримав цифру XIII. Я залюбки даю йому цю цифру,— навіть більше, я поставив би її перед усіма своїми спогадами про наші студентські роки в Галле, бо вже казав, що мене гнітила атмосфера того міста, теологічна атмосфера, і що я, відвідуючи вільним слухачем Адріаноці лекції, складав, хоч і з важким серцем жертву нашій дружбі.

Нашій? Краще буде сказати — моїй, бо Адріан зовсім не наполягав, щоб я тримався біля нього, коли він слухатиме Кумпфа чи Кульгавве, і пропускав задля цього лекції на своєму факультеті. Я це робив цілком добровільно, з непереборного бажання слухати те, що він слухав, пізнавати те, що пізнавав він, одне слово, спостерігати за ним — це завжди здавалося мені вкрай необхідним, хоч і даремним. Правда ж, дивне, сумне поєднання: необхідність і даремність. Я чітко усвідомлював, що переді мною було життя, яке, мабуть, можна стерегти, але не можна змінити, яке не піддається нічиєму впливові, і на моє прагнення пильно стежити за тим життям, ні на крок не відступати від свого приятеля неабияк впливало передчуття, що колись переді мною постане завдання скласти біографічний звіт про його юнацькі враження. Бо ж зрозуміло, що про все назване вище я розводився не тому, що хотів найперше пояснити, чому я почував себе в Галле не дуже добре, а з тієї самої причини, з якої я так докладно переповідав кайзерсашернські лекції Венделя Кречмара: мені важливо, і не може бути не важливо, зробити читача очевидцем Адріанового духовного розвитку.

З тієї ж причини я запрошую його йти з нами, юними синами муз, і на прогулянки за місто, які ми влаштовували в теплі пори року. Бо як Адріанового земляка і близького товариша, а ще тому, що, не бувши теологом, я начебто виявляв велике зацікавлення теологією, мене завжди радо вітали в колі членів християнської спілки «Вінфрід» і не раз запрошували в мандрівки за місто, які вони влаштовували всім гуртом, щоб намилуватися земним творінням Господа Бога.