Доктор Фаустус

— Майте на увазі, дорогі мої, вельмишановні приятелі,— знов почав він,— що з вами говорить покинута Богом, охоплена розпачем людина, тіло якої лежатиме не в освяченому. місці, де ховають богочестивих християн, а на шкуродерні, серед здохлої худоби. Кажу вам наперед: на смертній постелі вона лежатиме долілиць, і хоч би ви й п'ять разів перевертали її, однаково побачите, що вона лежить саме так. Бо ще задовго до того, як я скуштував пекельної отрути, душа моя, сповнена пихи і гордощів, линула до Сатани, і така вже моя доля, що я з молодих років прагну до Нього. Людина, як ви знаєте, створена і призначена для раювання або для пекла, і я народжений для пекла. Я дав поживу своєму марнославству, пішовши вивчати teologiam до Галле, до тамтешнього університету але не з любові до Бога, а задля Нього, і моє навчання там уже було таємним початком спілки з Ним, прихованим шляхом не до Бога, а до Нього, великого religiosus. А того, хто поривається до Диявола, ніхто не спинить і не оборонить від Нього, а від теологічного факультету в Лейпцігу був лише один крок до музики, тільки їй, її figuris, characteribus, formis conjurationum*, чи як там звуться ті замовини й чари, я ще міг віддатися, а більше нічому.

* Скріпленій присягою спілці фігур, образів, форм (латин.).

Item, душевні врази ці мене звели на манівці. А я мав ясний меткий розум і хист, ласкаво дарований від Бога, і міг би чесно й скромно користатися ним, але я надто чітко усвідомлював, що в наш час, бувши добромисним і розважливим, ідучи праведним шляхом, на великий твір уже не здобудешся, мистецтво нічого не осягне без допомоги Диявола, без пекельного вогню під казаном... Так, саме так, любі побратими, наш час винен у тому, що мистецтво загрузло в болоті, обважніло й саме глузує з себе, що все стало надто неосяжне і людина, бідолашне створіння Боже, не знає, де їй дітися і що робити. Та якщо хтось запросить у гості Сатану, щоб прокласти собі шлях, видертися з болота, той обтяжить свою душу, візьме вину часу собі на шию і буде проклятий навіки. Бо сказано: не спи і будь чуйний! Але не всі виконують цей заповіт і замість мудро дбати про те, щоб на землі не було біди, щоб там краще жилося, замість розважно плекати такий лад між людьми, який би знов забезпечив твердий грунт прекрасним людським творам і дав їм змогу чесно пристосовуватись до людських потреб, дехто звертає з правдивої дороги і вдається в пекельні шаленства. Так він занапащає свою душу і потрапляє на шкуродерню.

Отже, любі моєму серцю сестри і братове, я тримався цієї думки і дійшов до того, що nigromantia, carmina, incantatio, veneficium* і які там ще слова й назви можна навести, стали справою мого життя, метою моїх прагнень. А невдовзі я в Італії, в палестринській залі, зустрівся із Тим, перевертнем, гидотником, довго з Ним розмовляв, багато чого довідався від Нього стосовно якостей, підвалин і субстанції пекла. А ще Він мені продав час, двадцять чотири неоглядні роки, заручився зі мною на цей термін і пообіцяв мені великих осягнень і гарячого вогню під казаном, щоб у мене вистачало снаги на працю, хоч вона стала надто важка, а розум мій надто ясний і глузливий для неї. Правда, я мав за те терпіти протягом цього часу гострий біль, як маленька русалонька, моя сестра і чарівлива наречена на ім'я Гіфіальта331, в якої завжди боліли ноги. Бо Він привів її мені в постіль, як підліжницю, щоб я її кохав і дедалі більше прихилявся до неї, байдуже, чи вона з'являлася з риб'ячим хвостом, чи з ногами. Вона частіше була з хвостом, бо ноги їй немов хтось різав ножем, і той біль пересилював хіть, отож я дуже любив дивитися, як її тендітне тіло гарно переходило в лускатий хвіст. Та ще дужче я захоплювався нею, коли вона була в людській подобі, а отже й більшою була моя жага, як вона горнулася до мене з ногами.

* Чорнокнижництво, замовини, закляття, чари (латин.).

Після цих слів гостей охопила тривога, почалася втеча. Першими були старі Шлагінгауфени. Вони встали від нашого столу і, не дивлячись ні на кого, тихо ступаючи, рушили до дверей. Старий підтримував дружину за лікоть, проводячи її між тими, що сиділи в залі. Не минуло і двох хвилин, як надворі загуркотів і запирхав мотор. Всі зрозуміли, що вони поїхали.

Це зажурило багатьох, тих, хто сподівався дістатись до станції на машині. Проте не видно було, щоб хтось із гостей захотів піти за їхнім прикладом. Усі сиділи, мов зачаровані, і коли надворі стало тихо, Цур Геге знов висловив своє категоричне:

— Гарно! О, звичайно, дуже гарно!

Я також вирішив озватися, попросити приятеля, щоб він кінчав вступ і краще щось заграв нам зі свого твору, коли він, не звернувши ніякої уваги на те, що сталося, повів далі: