Доктор Фаустус

Тим часом старий Зузо, чи Кашперль, люто гавкав надворі перед своєю будою і бряжчав ланцюгом, кидаючись на чужих людей. Він утихомирився аж тоді, як перестали прибувати нові гості і всі зібралися в залі з Нікою, куди служник і служниця донесли стільців, позабиравши їх не тільки з вітальні, а й зі спалень нагорі. Крім тих запрошених, яких я вже згадував, назву навмання ще кількох, що навернулися мені на пам'ять: багатія Булінгера, художника Лео Цінка, якого, власне, ні Адріан, ні я не любили і який, певне, був запрошений разом із покійним Шпенглером, Гельмута Інститоріса, тепер солом'яного вдівця, доктора Краніха, що мав звичку чітко вимовляти кожен склад, пані Біндер-Майореску, Кнетеріхів, портретиста Нотебома, що полюбляв заяложені жарти, і його дружину, яких привіз Інститоріс. Приїхав також Сикст Кридвіс та учасники дискусій у його вітальні, а саме: геолог Унруе, професори Фоглер і Гольцшуер, поет Данієль Цур Геге в чорному сурдуті, застебнутому на всі ґудзики і, хоч як мені було прикро, навіть дурноляп Хаїм Брайзахер. Фахових музикантів поряд з оперними співаками репрезентував Фердінанд Едшмідт, диригент цапфенштесерського оркестру. А ще туди прибув, на мій величезний подив, та й не тільки на мій, барон Гляйхен-Русвурм, що, наскільки мені було відомо, після пригоди з мишею вперше з'явився на люди разом зі своєю огрядною, проте елегантною дружиною, австрійкою за походженням. Як з'ясувалося, Адріан іще тиждень тому послав запрошення до його палацу, і, мабуть, таким дивним чином скомпрометованого Шіллерового онука дуже втішила ця незвичайна нагода повернутися в товариство.

І ось усі ці люди — як я вже казав, душ тридцять — очікувально стовбичать у селянській залі, знайомляться одні з одними, зацікавлено перекидаються словом. Я бачу Рюдігера Збройносена в незмінному пошарпаному спортивному костюмі, оточеного жінками, яких там було повно. Чую милозвучні голоси драматичних співаків, що горують над усіма іншими, астматично-чітку мову доктора Краніха, хвалькувату балаканину Булінгера, запевняння Кридвіса, що ця зустріч і те, чого від неї можна сподіватися, «наджвичайно вашливі», і фанатичне «Так, це правда, нічого не скажеш!» Данієля Цур Геге, яке він виголошує, притупуючи закаблуком. Баронеса Гляйхен переходила від одних гостей до других, шукаючи співчуття безглуздій невдачі, що спіткала її чоловіка.

— Ви ж бо знаєте, яку ми мали ennui*,— казала вона то тут, то там.

* Прикрість (фр.).

Я з самого початку зробив одне відкриття: багато запрошених не помітили, що Адріан давно вже був у залі, й розмовляли так, немов чекали на нього, просто тому, що не впізнали його. Він сидів спиною до вікна біля важкого овального столу посеред зали, де ми колись розмовляли з Саулом Фітельбергом, одягнений так, як він тепер одягався завжди. Чимало гостей питали мене, що то за добродій сидить біля столу, і після моїх спершу здивованих відповідей, мурмотіли: «Ага, так, так!» — раптом упізнавши того, хто їх запросив, і поспішали привітатися з ним. Як же він змінився на моїх очах, коли таке могло статися! Звичайно, не в останню чергу його не впізнавали через бороду, в чому я й запевняв тих, хто ніяк не міг повірити, що це справді він. Біля його стільця стояла, виструнчившись, немов вартовий, кудлата Розенштіль, і цього було досить, щоб Мета Некеді сховалася в найдальший куток. Проте в Кунігунди вистачило лояльності за якийсь час звільнити місце, і його відразу посіла інша Адріанова шанувальниця. На пюпітрі відкритого фортепіано під стіною лежала партитура «Плачу доктора Фаустуса».

Оскільки я не зводив очей зі свого приятеля, навіть коли розмовляв із тим чи іншим гостем, то відразу помітив, як він порухом голови і брів дав мені знак, щоб я запросив гостей сідати. Я негайно виконав його волю: шепнув тим, що стояли поблизу, щоб вони передали запрошення своїм сусідам, і навіть присилував себе плеснути в долоні, закликаючи гостей замовкнути й вислухати мене. Я оголосив їм, що доктор Леверкюн хоче почати виконання свого нового твору. Людина знає, коли вона блідне, про це їй каже якийсь мертвий холод, що раптом поймає обличчя, а часом і краплі поту на чолі, також холодні. Руки в мене, як я легенько, стримано плеснув ними, тремтіли так само, як тремтять тепер, коли я беруся описувати ту жахливу подію.