Диваки і зануди

Інґве повісив на яблуні кришталеву люстру. Йому пощастило залізти на дерево із загіпсованою ногою і не впасти. Світло сипалося згори нерівними жмутами. А на газоні, там, де не танцювали, горіли смолоскипи, які ми прикріпили над арками майданчика для крикету, щоб гравцям видно було, куди бити. Звідти долинала голосна суперечка, бо два дідусі не могли дійти згоди, хто з них збив кілок.

— От уже ж недотепа! Зараз як цюкну тебе по голові! — крикнув один і замахнувся на другого ключкою.

Він уцілив нею в Аксельсона, який саме прийшов поскаржитися на гармидер, та ще й так, що той не втримався на ногах і звалився у пошкоджений раніше живопліт. Але мама витягла його з кущів і змусила танцювати. Аксельсон уткнувся головою їй у викот сукні, як утішена дитина.

Дідусь сидів на ліжку, як усміхнений Бог, спираючись спиною на свої хмари.

Він постукував у такт музики пальцями по дереву, посьорбував чай зі склянки і слухав, як посвистував самовар.

— Подбайте, щоб свято не закінчилося, — пошепки мовив дідусь.

Він тримав наші з мамою руки у своїх долонях. Нас освітлював місяць. Дідусь заплющив очі й відкинув голову на подушки. Ми мовчали. Просто собі стояли, не прибираючи долонь із його рук. Він дихав дедалі слабше й слабше, поки й зовсім затих.

Я мовчки схилилася над ним і потерлася своїм носом об його носа — ми завжди так робили, коли я була шмаркачкою, а він добрим мудрим Богом. Вуса залоскотали, і мені здалось, що він усміхнувся.

А життя і свято тривали далі, хоч надворі западала ніч.