Диваки і зануди

Він лишився сидіти.

— Знаєш що, сонечко, — сказав він повагом. — На завтра я запросив деяких приятелів. Хочу, так би мовити, попрощатися, розумієш? Я відчуваю, що вже пора.

Учорашня темна вода увірвалася у віконну шпарину й нагорнула мене крижаним немилосердним холодом. Так мені здалося. Я міцно стиснула його руку. Я зрозуміла.

— Неправда, — зашепотіла я. — Ти обманюєш! Ти не можеш померти!

Хоч я знала, що він не обманював. Йому не було потреби обманювати.

— Не побивайся так, любонько моя хороша, — сказав він тихим голосом. — Я старий. У мене стомлене й немічне тіло. А крім того мені цікаво, що буде потім. От занудам, мабуть, усе зрозуміло. Або вічний сон, або безсмертя. Але для таких диваків, як ми, ні в чому немає певності. Якби все було зрозуміло й просто, то не було б ніяких диваків. Тоді й Бог був би занудою і тільки те й робив би, що скиглив. Тоді краще б уже померти. Крий Боже прожити життя занудою!

Я мовби бачила в темряві його скривлені губи, що якось по-вовчому усміхалися.

Він ще сидів біля мене в тиші, поки смуток не перейшов у тугу, туга не перетворилася на втому і в кімнаті стало розвиднятися. Тоді він важкою ходою піднявся сходами нагору. Мабуть, подумав, що я заснула.

Я намацала скляну кулю, в яку довго не дивилася. Не знаю, що я сподівалася там побачити. Може, Царство Небесне і усміхненого дідуся, що став святим? Коли я стала придивлятися, то побачила всередині світло — воно зібралося в одну яскраву цятку. А ще я побачила там дідуся, що сидів у саду, де було повно птахів, метеликів і людей.

— А далі? — нетерпляче зашепотіла я і, зігнувши пальця, стукнула кісточкою по прохолодному склу.

Куля дзенькнула й розкололася. Тепер я тримала в руках дві безживні половинки.

Між пухнастими клаптями хмар поблискувало вечірнє сонце.

Гості почали сходитися о шостій. Дехто приїхав на таксі, дехто — автобусом, і в декого був такий стомлений вигляд, ніби вони всю дорогу до нашого саду йшли пішки.

Дідусь цілий день не вгавав. Він мотався туди-сюди на своєму візку й розпоряджався, як накривати стіл і що подавати з їжі. У нього був свіжий бадьорий вигляд, і він весь час наспівував щось веселеньке, хоч трохи фальшивив. Може, йому просто хотілося приховати тривогу? Чи в нього й справді не дуже виходило?

Кожного гостя дідусь зустрічав радісним вигуком і дзвінким цмоканням у щоку. Він лежав у стародавньому ліжку з червоного дерева, яке ми винесли в сад, під квітучою вишнею. Точніше, напівлежав на горі подушок, схожій на купу пелехатих літніх хмар, що впали з неба.

Я майже нікого не впізнала. Мабуть, усі ті усміхнені дідусі та бабусі, у яких трусилися руки, з ціпками й на милицях, вбрані в темні костюми та блискучі сукні, приїхали з притулку для старих. У саду стояли пахощі туалетної води й різких парфумів.

Я стояла біля дідусевого ліжка в тій квітчастій шовковій сукні, яку бабуся носила дівчиною, а він подарував мені, коли ми навідувалися на Мейю.

— Це Симона, моя пестунка, — сказав дідусь, киваючи на мене.

— Сердешне дівча, — зітхнула тітка в чорному солом’яному капелюсі й обняла мене висохлими руками. Вона вся трусилася.

Мама походжала в бабусиному старенькому елегантному капелюшку. Вона всім наливала винний пунш, який дідусь приготував у мідяно-зелених ночвах. Тепер вони були схожі на ванну, де плавали виноград, скибочки ківі та лимона й білі пелюстки квітів.

— Любі друзі! — вигукнув дідусь співучим голосом. — Призволяйтеся усмак і будьте як удома, мої славні диваки!

Ми посідали за довгим столом, легенький вітрець погойдував краї білої скатертини. Уся церемонність де й поділася. Вона витіснилася печінковим та рибним паштетами, пиріжками, маринованими оселедцями, курячими стегенцями, запеченими в прянощах, і качиними грудинками в малиновій підливі. І запилася ситром, вином і пивом.

Дідусь майже нічого не їв. Лише куштував усього потрошку.

Я хотіла щось покласти йому на тарілку, але він похитав головою.

— Сьогодні мені приємно дивитись, як їдять гості, — сказав він. — А я не голодний.

Мені теж не хотілося їсти. А от гості нагромаджували собі на тарілки всілякі страви, салати й фрукти. Голоси ставали все гучніші, дзвінкий сміх відлунював у кронах дерев, а сонце, схоже на спілий персик, пливло над пагорбом у бік сміттєзвалища.

— Я вас усіх люблю! — вигукнув дідусь і підняв свій келих.

Так поволі й смерклося. І тоді заграв оркестр. Той самий оркестр, який дідусь заснував у притулку для старих. Але сьогодні він лише слухав, як грали інші. Скрипки сюрчали, як цвіркуни, кларнети нявкали, як березневі коти, бив барабан і якось по-овечому бекала гармонія. Пані в чорному солом’яному капелюсі грала на арфі, так ніби розчісувала довгі-предовгі коси. А між деревами погойдувалися в повільному танці всі, хто міг танцювати.