Диваки і зануди

— Ґрррррррррр! — долинуло раптом десь із-під моїх ніг. Я спіткнулася об щось велике й кошлате, що розляглося на ґанку, і ледве не впала. На мене кинулася закудлана, смердюча, зателепана брудом звірюка і так уперлася в мої груди своїми сильними лаписьками, що повалила на квітник, де гули джмелі. А там заходилася тицятися смердотною мордою мені в обличчя і злизувати з мене своїм шорстким, як мачула, язиком усю мою машкару, а потім відвернулася задом і хвисьнула мені по вуху коростявим хвостом.

— Кільрой! — заверещала я. — Невже це ти, мурзатий волоцюго? По яких таких смітниках ти валандався, що так смердиш?

Він нічого не відповідав. Я не могла вийти з дива. Як він протримався цілий тиждень? Де здобував собі їжу? Де спав цими холодними, мокрими, жахливими ночами? Та все-таки це він, навіть коли мало що лишилося від його білосніжної блискучої шерсті та елегантної ходи.

Я качалася з ним по газону і запускала пальці в його закудлану бруднючу шерсть. А він скавчав, гавкав і махав хвостом від радості й гордості, що винюхав наш будинок у Чютагейті.

Потім ми увірвалися в будинок.

— Мамо, Інґве, дідусю! Кільрой повернувся! — закричала я.

І ми всі обступили Кільроя. Заходилися обмацувати лапи, живіт і спину, щоб перевірити, чи все ціле. Заглянули йому в горло, щоб пересвідчитися, що воно не набрякло. Однак ми не виявили нічого поганого, крім подряпини на лівому вусі.

— З ким це ти, поганцю, скубався? — спитала я.

Він тільки засоромлено дзявкнув.

— Його треба скупати. Він не дуже гарно пахне, — сказав Інґве.

Я повела Кільроя у ванну кімнату, поставила під душ, помила шампунем, сполоснула й витерла. А потім розчісувала йому шерсть, аж поки вона знов заблищала. Він тільки задоволено повискував.

Ум’явши запечене м’ясо, що було в нас на обід, а тоді ще трохи сосисок, печінкового паштету, салямі та півкіло фісташкового морозива з шоколадною підливою, Кільрой усе відригнув і сонно закліпав віями.

Ми лягли з ним на стародавньому ліжку з червоного дерева. Тим часом, як дідусь їздив по кухні у своєму візку на колесах і голосно давав мамі та Інґве всілякі розпорядження, дзвонив по телефону й запрошував на завтрашній вечір гостей, ми з Кільроєм тихенько обговорювали все, що сталося останнім часом.

Я заснула, уткнувши носа в його теплу м’яку шерсть. Але й крізь сон чула дідусів співучий голос.

Чотирнадцятий розділ

у якому на яблуні світить люстра,

грає бабусячо-дідусячий оркестр,

ми з дідусем востаннє тремося носами,

а свято й життя тривають далі

попри те, що западає ніч

Я проспала до самого вечора. Мене збудили, щоб я щось трохи з’їла. Ми вечеряли на кухні. Там мішма стояли салатники, глечики, блюда, каструлі, сковороди й келихи, а в повітрі витали випари всіляких запахів. Потім я знов заснула під шум горщиків, ополоників і кописток.

Я прокинулася, коли у вікно світив місяць, а над ліжком схилився дідусь, і його лисина теж блищала, як місяць. Не знаю, доторкався він до мене чи ні. Мабуть, я прокинулася від того, що він просто сидів і дивився на моє обличчя.

Тільки-но я розплющила очі, дідусь поклав свою велику долоню на мою руку.

— Я просто хотів тут трішки посидіти, — сказав він. — Перш ніж іти спати.

Я кивнула головою. Усе було так, як у дитинстві, коли я хворіла на кір і ніхто не знав, що зі мною буде. Тоді дідусь так само сидів біля мене на ліжку й тримав за руку. Але тепер я почувала себе непогано. Власне, мені давно не було так добре.

— Тобі вже краще? — спитав дідусь.

Він мовби прочитав мої думки.

— Гмм, — мовила я.

А потім я крізь сміх розповіла йому все, що сталося від часу нашої останньої з ним нічної розмови. У темряві було легко говорити. Ніщо не заважало. Я розповіла про качок, про вечірку в Катті, про те, як я витримала в озері герць із холодом та хвилями, про Ісака, Криївку і про Плиску, що не повірила мені, почувши моє зізнання. Дідусева рука, що лежала на моїй, здавалася тяжкою, як нагрітий на сонці камінь, а заразом і легкою, ніби вона все ще водила смичком по струнах на потрощеній віолончелі.

— Виходить, демонята на якийсь час дали тобі спокій, — сказав він. — Либонь, без них ти відчуватимеш порожнечу. Хоч, може, це не так і важливо. Буває, коли неприємності минають, за ними починаєш тужити. Еге ж, дивно?

Дідусь зітхнув.

І я відчула, що він чогось недоговорював.

— Атож, — мовила я.

Потім запала мовчанка. Кільрой сопів, цокали годинники.

— Ну, а тепер, зозуленько, піду я, мабуть, спати, — сказав він.

Але нікуди він не пішов.

Та ще й просунув свою долоню в мою, щоб здавалося, ніби то я його не відпускала.

— А пам’ятаєш… — почав він.

І ми разом заходилися згадувати то се, то те, не помічаючи, як збігав час. На мене, ніби в дитинстві, війнуло прохолодою лісів, де росла чорниця й малина, де витикали з трави свої голови гадюки, яких ніхто не боявся, хоч вони й крутили ними. Я пам’ятала, як ми відразу висихали після дощу чи плавання під гарячим сонцем. Наші спогади мерехтіли серед ночі, як сонячні прогалинки.

— Тату, може, вже підеш спати? — крикнула мама з другого поверху.

— Зараз піду, — відгукнувся дідусь.

Але не пішов.