Чорний вершник

– Ти хочеш неможливого, Семене, – заперечив Кучук, тримаючи в руці недопитий кухоль. – Як же ми житимемо без війни? Невже ти думаєш, що ногаї оратимуть, сіятимуть пшеницю, просо, як гяури? Невже вони, володарі степів, приростуть до землі, щоб усе життя копирсатися в гною?.. Ні, аллах створив ногаїв людьми вільними і войовничимиї Сьогодні ми тут, а завтра – за Бугом чи за Дніпром! Шаблею і стрілою ми здобуваємо свої багатства – одяг, коней, збіжжя, рабів!

– Але ж це суперечить доброму сусідству і здоровому глуздові! – запально вигукнув Палій. – Якщо так триватиме далі, то наші землі знелюдніють, зубожіють, розоряться і стануть легкою здобиччю кого-небудь третього. Султана, приміром… «Він і так наклав на вас лапу. Та й до нас було простягнув, поки ми не вдарили по ній.

– Не вмовляй мене, Семене. – Кучук допив вино і тильною стороною руки витер губи. – Не вмовляй, бо це безнадійно. Ми нападали на вас і будемо нападати. Це так же природно, як те, що вранці – по волі аллаха – сходить сонце, а взимку стає холодно і падає сніг… Ногай зрісся з конем, шаблею і луком, як риба з водою. Сам аллах не в силі змінити його природи. А ти хочеш, щоб це зробив я…

Козаки вже сп'яніли і ледве стримувалися, щоб не наговорити господареві різких слів. Метелиця червонів, пирхав, але під поглядом Палія замовкав і знай підливав у кухлі собі. Шевчикові і Сікачеві вина. Сікач сидів як на голках, а Шевчик розкрив рота і витріщився на мурзу, мов на диво.

Палій відчував, що починає сердитись.

– Тоді не ображайся, мурзо, коли я з козаками прийду громити твій улус та інші улуси ногайців…

– Я не ображаюсь. Тут – хто кого… Палій блиснув очима.

– Так, хто кого… Це буде війна довга, затяжна, аж поки один із супротивників не зрозуміє, що карта його бита!

– Сподіваюся, це буде карта не наша, – сказав, иідсміюючись, Кучук.

– Хтозна… Невже ти гадаєш, мурзо, що твоя тисяча кибиток чи, скажімо точніше, п'ять-сім тисяч вершників зможуть протистояти нам? Невже гадаєш, що ви в змозі винищити такий великий народ, як наш? Особливо тепер, коли він об'єднався з Москвою?

– Ойє, мошкови далеко… Не завжди вони зможуть допомогти вам… А ми нападаємо несподівано, як буря, і так же, як буря, потрощивши все на своєму шляху, зникаємо.

Палій насупився, глянув йому в чорні, з коричнюватим відтінком очі. Погляди їхні схрестилися, ніби мечі.

– Я не хотів би образити тебе, мурзо, але мушу сказати: ти мислиш, як хлопчисько… Жоден народ на світі ще не прохарчувався війною. Рано чи пізно йому приходить кінець. Щоб жити, людина повинна орати, сіяти, вирощувати худобу, шити одяг, взуття, а не воювати…

– Однак ти ж маєш шаблю при боці!

– Я змушений її носити, щоб захистити себе від таких людоловів, як ти.

– Один біс – нападати чи захищатися… Це два обличчя однієї й тієї ж речі – війни! – вигукнув мурза.

– Та не однакові, – зразу ж відповів Палій. – Ось ми щойно підписали з ханом договір про перемир'я на двадцять років. Зі свого боку хан зобов'язався не нападати на нас, не брати ясир в нашій землі… А ти, підданий хана, вже йшов у похід на Україну – І вважаєш це справедливим?

– Ногаї договору не підписували, – буркнув Кучук.

– Але ж ти знав, що договір підписаний, відісланий царю і султану для затвердження?

– Знав.

– І все ж ішов на нас війною!

– Ішов… Бо мій народ хоче їсти!

Палій зціпив зуби. Довго мовчав. Бачив, як то блідло, то червоніло лице сестри, Варвари-ханум, як стискувалися кулаки його товаришів.

– Гм, бачу – добром з тобою ми не домовимося, мурзо, – промовив нарешт! – Шкода!..

Кучук зареготав, оскалюючи міцні зуби, що серед чорної бороди біліли, мов сніг, ударив Палія долонею по коліну.

– Не будемо морочити собі голови, Семене, тим, що буде. У вас є гарна приповідка: хай буде, що буде, а буде те, шо бог дасть!.. Тож сьогодні пиймо-гуляймо, а…

– А про завтра не забуваймо, – перебив його мову Палій. – Бо минулого не зміниш, а майбутнє – в наших руках!

– В руках аллаха, Семене! Чуєш – в руках аллаха!.. Захоче аллах, щоб загинув мій народ, – і ніщо не врятує його. А захоче щоб загинув твій, – то він загине, як би ти не ставав дибки!

– Жорстокий твій бог, мурзо, – похитав головою Палій. – А коли б ми були розумні, то місця вистачило б для нас усіх…

Кучук хотів щось відповісти, але в цю мить грюкнули двері – і в кімнату ввійшов Чора. Втомлений, схудлий, злий, він похмуро привітався і довгим докірливим поглядом подивився на матір.

Варвара-ханум зблідла. Той синів погляд сказав їй про все: і про причину його смутку, і про біль, що пронизував його груди. Вона легенько зітхнула. Та ледь помітний вогник, що враз спалахнув у її очах, засвідчив про радість: син повернувся живий-здоровий, а полонянка, котра могла стати причиною роздору і ненависті в сім'ї, мабуть, назавжди щезла з їхнього видноколу.

Палій помітив мовчазну мову сина й матері, зрозумів усе, що таїлося за нею, і, полегшено зітхнувши, розправив русявого вуса. Отже, Стеха визволена – і вони можуть завтра на зорі покинути Білгород і мчати на Буг, до умовленого місця…

13