Чорний вершник

Младен сів на похідне ліжко й, обхопивши сиву голову руками, застиг у важкій задумі. Ненко повільно ходив з кутка в куток, від того світло свічки блимало, колихалося, і мерехтливі тіні снувалися довкола. Стеха плакала. А Роман підійшов до прибитого горем Арсена, обняв друга за плечі, але слів розради не знаходив.

Нарешті Ненко зупинився.

– Що будемо робити, друзі? – спитав тихо. Ніхто йому не відповів.

– Арсене, годі побиватись – думати треба! – підійшов він до запорожця.

– Що ж тут довго думати? – з болем, що спотворив йому обличчя, відповів Арсен. – Златці нічим не допоможеш… Залишається одно – убити негідника!

– Кого?

– Юрася… Кого ж іще?

Ненко скрушно похитав головою.

– Ні, я не дозволю вбивати його! Азем-ага доручив мені доставити в'язня в Стамбул, в Семивежний замок… І я виконаю цей наказ!

– Чого ж тоді питаєш, що робити?.. Я поїду з тобою в Стамбул, проберуся до Кара-Мустафи і вб'ю його!

– А Златка? Арсен задумався.

– А Златку вирву з неволі!

– Ти це говориш серйозно, другарю? – підвівся Младен. – Адже сам чув, де зараз наша Златка!

– Де?

– В гаремі…

– Ну й що? – Арсен враз насупився, пригадавши раптом далекий Кизил-Ірмак, замок Ак-су і Гамідову жертву Іраз, яку Ісмет мертву ніс на витягнутих руках…

– Але ж… – Младен запнувся і похилив голову. Арсен зрозумів стан воєводи, який вважав, що тепер, дізнавшись, що Златка в гаремі, козак відмовиться від неї. «Батьку, батьку, – обняв його за плечі, – як же ти так можеш думати про мене?»

А вголос сказав, звертаючись до всіх:

– Дорогі мої, тепер, коли знаємо, де перебуває Златка, хіба можемо ми помишляти про щось інше, крім одного – як її визволити? – Він говорив тихо, а всім здавалося, що він кричить і кожне слово – то згусток болю. – І що б з нею не трапилося, вона наша… Вона моя! А, до речі, ми ще не знаємо, що з нею. Де вона…

– Що ж ти пропонуєш? – спитав Ненко. Арсен повернувся до нього.

– Я поїду з тобою в Стамбул, і ми там про все дізнаємося… Слід певний! Під страхом смерті Юрась сказав правду… Отже, слово за нами. І передусім за мною! Життя покладу, а Златку знайду і вирву з лабет Кара-Мустафи!

Младен розчулено обняв козака. Ненко потиснув йому руку.

– Дякую, сину!

– Дякую, брате!

їхні руки сплелися в дружньому потискові.

До них підійшли Роман і Стеха.

– Може, і ми з вами? – тихо спитав Роман.

– Ні, ні, – заперечив Арсен. – Ви зі Стехою поїдете своєю дорогою. Ось вам ярлик мурзи. Тепер вас ніхто не переслідуватиме, бо Чору ми відпустимо аж на Дунаї. Ви ж на тон час досягнете Бугу і там зустрінетесь із Палієм, який з товариством не примусить довго чекати на себе. їдьте прямо до Києва, а там на Ірпінь – до наших. Матір вітайте, дідуся… Скажіть, що люблю їх і думаю про них весь час. А додому повернуся тільки зі Златкою. Або не повернуся зовсім.

– Братику! – схлипнула Стеха.

– Дурнесенька, ну, чого ти ховаєш мене заздалегідь? Повернусь я! От побачиш… – І він поцілував сестру в заплакані очі.

12

Палій погостював три дні і ввечері оголосив, що завтра від'їздить додому.

– Пора і честь знати, – сказав на припрошування сестри залишитися надовше.

– Хіба тобі у нас погано? – вставив своє слово Кучук.

– Непогано… Дякую за гостинність. Але самі знаєте: в гостях добре, а дома краще.

Палій не сказав, що так було домовлено з Арсеном і Романом: якщо їх не буде протягом трьох днів, то він разом із товариством має подякувати за хліб, за сіль і рушати в путь. Вони визначили точно дорогу на Київ і урочище на Бузі, де повинні були зустрітися.

Три дні минуло. Отже, Арсен з Романом і Стехого вже в безпечному місці і чекають на нього.

Одно турбувало Палія – раптове зникнення Чори. Варвара-ханум на запитання брата відповіла, що хлопець, мабуть, гайнув з однолітками до моря. Але Палій не повірив цьому: не міг уявити, як би це племінник без поважної причини гайнув на море від гостя-дядька, якого бачить уперше, а може, й востаннє. Крім того, завважив якусь нещирість у словах сестри.

Це його насторожило.

Зрозумівши, що Палій твердо стоїть на своєму, Кучук-бей і Варвара-ханум влаштували гостям урочисту вечерю.

Простора світлиця була застелена пухким килимом, на який невільниці наставили полумисків із їжею, глечиків з вином та щербетом.

Кучук-бей посадив Палія поряд із собою і сам частував його. Варвара-ханум пригощала козаків.

Коли випили по кухлю вина, зав'язалася розмова. Привід їй подав мурза, назвавши Палія братом і другом. На це Палій відповів:

– Так, сьогодні ми з тобою друзі, мурзо… Ба навіть родичі… І недалекі – адже держиш мою сестру. Тож давай вип'ємо за те, щоб жити нам по-родичівськи! Ти не нападай на Україну, не пали наших сіл і міст, не вбивай людей, не бери ясир… А ми, з свого боку, не нападатимемо на Ногайську орду, зокрема на Білгород-ську…