Бур'ян

— А пiду ж до Матюхи строку добувати, — i зашарiлася. А згодом смiялася матерi: — Ви ж боїтесь, що вижене з хати, як не добуду.

Очi блищали у неї, а мати й рада, i зiтхнула:

— Бережися ж там, дочко!

— Пхи, — така весела була, — прощайте! — хряп дверима…Сонце тiльки — тiльки зiйшло, як вона вже була в Обухiвцi. По вулицi йшла швидко.

Ще за кiлька дворiв почула — в Мотузки гупали цiпи в дворi — удвох молотять. Iшла повз двiр схвильована, кинула очi на тiк, а вслiд їм "здрастуйте!" — та якось чудно, мов не своїм голосом.

— Здрастуй! — їй з току з — пiд цiпiй два голоси. Ай не спинився: у два цiпи — гуп — гуп, гуп — гуп… Уже ззаду.

Де дiлась i радiсть у дiвчини. Так хотiлося i ждала: може, "Зiнько!" — гукне. I, дурна отака!.. А може, не впiзнав?

Хряпнула хвiртка вiд вулицi за купками плосконi. Цеповий собака по дроту метався вiд хати до комори, загавкав до ворiт. Кинулась Зiнька. А Ониська з — за купи виглянула — хто воно, i до жiнок у жарт, урочисто:

— Теща їдуть!

— Сама?

— Самi, з наймитом. Трр — ах… так — так…

— Це ж, либонь, завтра у вас гульби, — звернулась до Зiньки.

За Зiньку баба Середиха:

— Та вже не на що б же Хома три шаплики вигнав учора. Казав, предсiдателевого наслiдника будуть купати.

— Хiба тiльки Хома? Он i Огирi на хуторi цiлий тиждень гнали. Це ж не день, не нiч гулятимуть, а тиждень цiлий, не одриваючись, питимуть.

Трр — ах… так — так…

— А їй — бо, — Ониська це, — повен кургон теща везе!

У двiр уже в'їхали парою добрих коней i фургоном. На фургонi, в колисцi, сидiла Огириха — маленька стара жiнка. Ззаду, за колискою, щось писастим рядном накрито.

Iлько зачинив за собою ворота, а тодi взяв конi в повiд i пiд'їхав до хати. Бiля ганку спинив. Цеповий собака аж нестямиться — гаса по дротовi. З хати хазяїн простоволосий вийшов у самiй жилетцi.

— Пiшо' вон! — на собаку гаркнув. Той не вгавав. Тодi схопив бiля огради цеглину й шпурнув на собаку — трах! — аж об комору рублену. Пiдiйшов до фургона потiм, помiг на землю "мамi" встати. I вже з крильця Iльковi кинув:

— Конi ж постав до ясел. А те в хату позносиш.

Пiшли в хату. Iлько, не випрягаючи, поставив конi до ясел, що бiля повiтки на дворi стояли. Гукнув до жiнок "здрастуйте" пiд повiтку. А сам узяв якийсь клунок i понiс у хату. Потiм iще приходив — барильце, бутель однiс.

— Та годi вже тобi носити! — гукнула Ониська весело.

Глянув i збив шапку на потилицю:

— Хай п'ють! — оглянувся й тихше додав: — Може ж таки, ригачка нападе!

— Та їм…

Вiн поправив наритники на сiрiй, тодi зайшов пiд повiтку. Привiтався зблизька, ще й "боже поможи" сказав з усмiхом.

— Е, "боже"! Ти ось якби хоч жменю стiпав, — Зiнька йому весело.

— А ось покурю.

Iлько сiв на ступi близько бiля Зiньчиної терницi, витяг з кишенi куриво й почав цигарку крутити. Та не аби ж яку, а з книжечки "Прогресу", з лавочної махорки. Хотiла Зiнька щось у жарт — та змовчала. Спитала замiсть того, чи в старих у її не був оце коли — оре ж там, а в хуторi воли напуваі. Був у старих. Старi живуть: батько з Серьожкою в кузнi, мати пряде. А її, Зiньки, дививсь — дививсь, аж мусив спитати, а батько: "Пiшла строку добувати". Дядько Клим хмурнi: жалiють, що дома саме не було їх — нiзащо, каже, не пустив би був. Пробi: "хочете дiвчину занапастити".

Змовк. Трахкотiли терницi, сипалась костриця на землю, i на Iлька летiли легенькi бiленькi трiсочки. Вiн ще затягся цигаркою, а потiм рукою за руку дiвчину, тихо:

— А це добре, що ти тут.

Зiнька глянула, не розумiючи, на парубка. Тодi вiн знов пошепки:

— Завтра у вас тут, мабуть, цiкавi збори будуть. Так ти того… може, почуіш що. Прислухайся. Вродi як за спостережний пункт будеш у мене.

Зiнька аж головою йому до голови.

— А хiба що?

— Та… нiчого. Тiпай собi, он бачиш — четверо вух.

— Не почують.

Трр — ах… так — так… трр — ах… так — так… I Ониська, i баба Середиха. Притихла баба. Витiпувала жменю, а до них:

— I що то — молодi: шу — шу, шу — шу.

— А що б же нам iще? — Iлько обiзвався весело. — Наговорились, як чого доброго наїлись. Та хiба ж ви дасте? Тiпайте собi.

I як затрахкотiли знов обидвi терницi, прихилились обоі, Зiнька й вiн, до битки i заговорили пошепки, скоса дивлячись на тiпальниць.

— От що: з тюрми од Кушнiренка письмо получено. Дiло, брат, таке одкриваіться.

— А як ти…

— Тсс!..

…На оранцi вчора став вiн закурювати. Одiрвав на цигарку, скрутив, лежить, попихкуі. А любить вiн — от що не і, що курить, — хоч газета стара, хоч слов'янське, все одно читаі. Отак i це — взяв i чита. Коли ж — лист. "Любезний Данюшо, — це Огиренковi, що то був у бандi в Христового, — страдаю в допрi за решоткою, а ви на волi i нiяк за мене не стараітесь. Та передай i Корнюшi — адже вiн власть, хай стараіться, бо хiба не вкупi й фiнагента, й конi… хiба ж не брав паю? А то як пропадать менi одному, пришию всiх до дiла, i Сахновського за учотнi карточки…" Ще там було понаписувано, а кiнець на цигарку саме одiрвав, якраз де його прiзвище було пiдписане.

I зараз Iлько жалiв. А Зiнька:

— Хiба не видно, кому пише й хто: Данюша, Корнюша.