Бур'ян

— Через тин живу ж од них, знаю ще хлопцем i партизаном. I тодi ще хоч молодий був, а убiждьонний, i от нема та й нема — в Червонiй Армiї, а чую ж — у листах пише, що партiйний уже. Самi батьки не признавалися, мабуть, з пiвроку, ховалися. Та вже вiд дiвчини довiдався. Питаю старого тодi. Правда, каже, спортили сина. I я подумав: да, правда. А це якось виходю вранцi з хати — на току в два цiпи молотять. Один у шинелi — Давид! Уночi прийшов, а чуть свiт — за цiп та на тiк мерщiй. Оце я розумiю. I хоч комунiст, а в старiй шинелi, а гiмнастьорку суконну продав та купив чоботи братовi — в школу тепер ходить.

Тодi хтось iз юрби:

— Як по твоїх, Гордiю, розказах, так i зовсiм вiн не партiйний, виходе.

— Книжечка і. Написано в нiй, що член Комунiстичної партiї. Iще всякi книги і партiйнi: "Земельний кодекс" i iншi про радянську владу. Находили про передiл в "Земельному кодексi" — гарно сказано: треба органiзувати земельнi громади й скласти приговор, тодi вишлють землемiра i зробить вiн нарiзку, як там. кожна громада собi встановить.

— Коли ще та весна була, написали ж заяву, а вона як крiзь землю пiшла.

— Нi, не пiшла: дiд Явтух, що у волостi, вчора ще, — всмiхнувся, знати по голосу, — даі закурювати: мiй тютюн, його бомажка, дивлюсь — аж воно наша заява.

— Бреши!

— Ну от, треба менi! I саме — де пiдписи. I мою, й твою, Гордiю, хвамилiю та скурив, як і, - на дим. А ти оце хоч сплюнь за мене й викинь iз голови. Що ти хотiв…

— Ну, а в людей же як? Хiба не однакова власть? От i Недригайлiвка, що тiльки iншого району.

— Та хоч i iншого. Е, що там…кинув хтось.

Тодi по паузi — голос незнайомий чийсь, може, кого з недригайлiвцiв:

— Чого? В нас без усякої тяганини нарiзку вихлопотали. Уже й землемiри приїхали, плани складають. А це на весну нарiзатимуть.

— А як воно у вас? Одруби?

— Нi, всяк і, - чути, прикурюі саме. Давид пiдвiвся з мiшкiв i вийшов надвiр, де в сутiнях, на мiшках, темнi плями постатей i вогники цигарок поблискують. Той закурив, затягся — вуса, борода на мить зачервонiлися.

— Одруби, — ясно, що кожному в печiнки в'їлися смужечки та латочки, по всiй обчеськiй землi розкиданi. к i в мене в першого — аж у семи шматках шiсть десятин. вiв чвертку завбiльшки за п'ять верст. Не стiльки роботи на нiй, як часу на дорогу згаіш. Та й в iнших так. Ну, й за одруби, звiсно, стояли, за чорний передiл. Ну, взяти ж i те — усiх же не вблаготвориш. Бо це ж не сувiй ситцю з полицi дiстав: — на скiльки душ? — Маіш собi! Земля

— не ситець. А ще як у нас — чого тiльки й немаі: i солонцi, i пiски, i болота — десятин на двiстi. Як ти її будеш? Кому яку? I знов же: та пiд селом, а та — за десять верст або й далi.

— Така ж iсторiя i в нас iз землею.

— На поля ми побили, на чотири поля. А де далi земля — на виселок вийде частина.

Заворушились постатi, огники частiш заблискали, заговорили всi одразу:

— Бач, у людей! Не одна власть хiба?

— Бо то люди, а ми — вiвцi, — Тихiн Кожушини сказав i закашлявся. А чоловiки хором:

— Кажеш, землемiри вже наїхали?

— Да, плани вже складають.

— Диво! А в нас… — хтось лайнувся зло i сплюнув. З — за спини Давид тодi перехилився в коло i стиха, а мов череслом цiлину вiдбатував:

— А в нас — учора був я в районi та у земвiддiл заходив — нашого приговора й у вiчi там не бачили. Нi у входящих, нi в iсходящих. Ви розумiіте, що це?

Тиша. Чмих — чмих — паровий млин артiльний як смiхом не присне з селян обдурених. А вiд комор бiля ваги — уже й свiтло горiло. Гнида: "Ну, далi, хто там?" В юрбi хтось стиха нарештi озвався:

— Та як же це? Вже ж i фунти збирали, по десять iз десятини.

— Тi фунти вже тепер — не фунти: "загрiлися ж" у коморi, ну, що ж iз ними робити? Пропаде хлiб! Добре, що саме артiлi вальцiв схотiлося. А Гнида двох синiв одстроїв, а третьому ж як? Хiба хати не треба? Може ж, ожениться коли. А в Книша дочка в Харковi вчиться, фунтiв же треба. Ну, про голову й мови нема. — Ззаду, _в_ спину хтось — штовх. Оглянувся Давид — аж то Тихiн… Ти легше, Давиде, мовляв.

— А хiба що? Кажу ж: i мови нема про Матюху. Бо бричка нова на ресорах, як вiн їде нею, сама на все село торохтить про фунти громадськi, а грамофон романси про тi фунти щовечора виспiвуі. Що там iще говорити? До дiда призвели хлопцi. Стала справа лише за… землеустроім.

I вiдхилився, сiв на мiшку, з Тихоном закурюі. А натовп — мов загадку яку загадав їм: голови низько й нi слова, у думках. Гордiй перший нарештi звiв голову й аж трiпнув нею — вiри не йме:

— Як — таки це могло б статися, що нема приговора. Пiдписували ж i уповноважених обирали, i фунти… Нема мови за них, правда, з ними щось за комерцiя вийшла. Але то ж у позику, либонь, вiддано артiлi, поки треба буде. Давид спитав:

— А скiльки пудiв за скiльки?

Мовчання. I згодом хтось:

— Як це розумiти: "за скiльки"?

— А так.

- Є ж бомага в уповноважених, скiльки там позичено. Тихоне! — гукнув у темряву. З — за спини голос Кожушного Тихона: