Бур'ян

— Та вже ж. I саме перед тим за день жiнка Кушнiрейкова приходила на хутiр, як з мiста приїхала. Щось там балакала з Данюшею й листа ж ото, видно, передала. А вiн — чи, може, з кишенi як випало? Оце вже сьогоднi, як їхати зiбралися, кинувся вiн та таку панiку зчинив — усе догори дном перекинув, а листа нема. Питаі в мене — чи не знаходив листочка отакого. Нi, кажу. "Ну, якщо знайдеш, не кури (ще й усмiхнувся, мовби так — байдуже, а я бачу!), — папiр товстий курити, мовляв, а потрiбний". Добре, кажу, що менi, раз вiн товстий.

Засмiявся Iлько:

— Дав на "Прогрес" семигривеника.

— Тим же ти й куриш куповане…

— А ти ж думала.

Вiн затягся востанні цигаркою — аж зашкварчав недокурок у губах — i кинув. Потiм iз ступи пiдвiвся й до дiвчини пальцем, застерiгаючи:

— Тiльки ж ти гляди. Це не шуточне дiло: узнають, що в мене той лист, — уб'ють, гади, i не писну. Щоб нi душа не знала.

— Ну от! Що ж я, маленька? — i задумалась Зiнька. А потiм тiпати почала. Iлька гукнули з ганку. Вiн виткнувся з — пiд повiтки й до Зiньки ще раз:

— Гляди ж менi!

Пiшов вiн. З крильця Огириха щось йому наказувала довго, потiм щось передала i звелiла їхати. А через хвильку сидiв на фургонi вже й рушив iз двору. Зiнька побiгла ворота вiдчиняти.

Як проїздив — "прощай?" — до дiвчини i пiдморгнув хитрувато. Вона мовчки хитнула головою й тихо зачинила за ним ворота узорнi — чирвою.

VI

Десь за селом, на гонах далеких, гасло сонце. Вилiзли тiнi з садкiв, з — пiд стрiх, iз — за повiток. Поповзли попiдтинню вулицями, затьмарили село легенькою млою. Лише на димарях та на вершках дерев ще промiнь останнiй. За рiчкою погасав лiс осiннiй жовтавий, догоряло верховiття червонясте. Догорiло i згасло. На дзвiницi бовконув дзвiн до вечернi, ще… Мов хто випускав по одному жовтих птахiв, i летiли вони один по одному понад хатами на лiс. I там десь, може, збивались у ключi. Понад хатами ж iз степу летiло гайвороння в лiс на ночiвлю. З шумом мостилось по дубах. А з гущавини вийшли тiнi на узлiсся, як табун чорних волiв, i лягли вздовж берега понад рiчкою.

На цiм боцi, близько мосту, важко дихав паровий млин. Бiля нього як ярмарок — возiв, возiв. А бiля ярем воли ремигають. Бiля шарабанiв — конi в хомутах. Сновигають люди, стоять купами, сидять пiд млином на мiшках, гуторять. Це все черги ждуть. На пiддашшi бiля комори — вага. I бiля неї купа людей, мiшки. Руденький, моторний дiдок пише квитки й ваги доглядаі. А темно — летять селянськi фунти мiрчука в артiльську комору. Тiльки потилицю сердега який почухаі.

Вiсiм — п'ятнадцять, клац. Знiмай мiшки, — пише квиток Гнида старий: вiсiм — п'ятнадцять, — вираховуі, - тридцять п'ять фунтiв мiрчука виходить, — став гирку — три, а сам на вагах пiдганяі — п'ять — треба. Ну, воно трохи бiльше, на фунт який там, що там той фунт? — Давай, хто там iще і!

Давид Мотузка поклав два мiшки на вагу й дивиться. Нi, фунт у фунт, "як в аптецi", — знаі Гнида, в кого можна: ще й за мiшки сам нагадав i скинув шiсть фунтiв, А до Давида лисицею:

— Значить, свiженького, Давиде, змелемо?

Зняв мiшки той.

— Вже ж не торiшні. Скiльки там з мене?

— Двадцять чотири фунти, — i нi слова бiльше не сказав Гнида, лише подумав: "Сурйозний чоловiк, по розговору знати. Ну, та ти для нас, можна сказать, без последствiя".

Давид одсипав мiрчук. Помiг потiм Тихоновi зважити його мiшки (це ж iз ним i приїхав сюди). Повно в млинi.

— Це хiба ген туди на нiч молоти випаде:

— Да.

Тихiн пiшов до воза — хай Петрик iз конякою собi їде додому, Давид пiдiйшов до ящика, подивився, як меле. А збоку з мiшкiв дядько Охтиз покликав:

— Iди закуримо лишень, Давиде.

Давид пiдiйшов i поздоровкався. Закурили дядькового крiпаку.

— Ну що ж? Як дома, Давиде?

— Та придивляюсь поки що.

— Обмолотився вже?

— Учора добили.

Знадвору тодi, з — за дверей, де на мiшках цiла юрба дядькiв, Гордiїв голос, що з Давидом по — сусiдському живе, твердо сказав:

— Нi, рiзний народ i в комунiстах…. (Давид прислухаіться). к, звичайно, бiльш з отих, ще штани з торбинками носять, алiхве, чи як їх…

— Щоб кишенi не оддимались! — хтось засмiявся.

— Може, й на те, а може, просто, щоб iз мужви сiрої видiлитись; то ж таки — я, мовляв. У такого в кишенi бiлет, а пiд хренчем своя шкура — i весь!

— Усi вони такi, у кожного своя шкура. Ось понадивитеся: i цей, Мотузчин, — тиждень — два, а там пiде жити — або в кооперацiю, або в артiль. Що ото немаі коня — враз буде!

Дядько Охтиз лiктем штовх Давида.

— Ну й народ у нас. А як же по — їхньому: даром страдав i на фронтах кров проливав? — затягся вiн цигаркою i знов до небожа, стиха й таімно: — Гнида якось казав, — либонь, i в артiль можна буде на жалування, а може, й у начальство яке. I нам таки б… Злиднi ж i батька в три погибелi гнуть.

Давид пильно глянув на дядька Охтиза, затягся цигаркою — димок з неї до лiвого ока тоненько поснувався, — аж примружив парубок, а потiм сплюнув i глянув знов просто в очi дядьковi й головою тихо хитнув. Та хоч i тихо, але Охтиз бачив.

— Чого ти так, Давиде? — затягся i чвиркнув крiзь зуби.

— Киньмо, дядьку Охтизе, про це. Знадвору знов голос Гордiїв: