Бартімеус: Амулет Самарканда

Поміркувавши так, я зрозумів, що вибір у мене невеликий: треба починати або з відомого місця, або з відомого факту. Місцем була вілла Саймона Лавлейса в Гемпстеді, де напевно коїлася більша частина його таємних оборудок. Мені не хотілося знову пхати туди носа, та я сподівався знайти поблизу зручний спостережний пункт і простежити, хто туди заходить і звідти виходить. Що ж до факту, то він полягав у тім, що Саймон Лавлейс, вочевидь, роздобув Амулет Самарканда незаконним чином. Можливо, мені пощастить відшукати когось, хто більше знає про нещодавнє минуле Амулета, скажімо, про його останнього власника.

З двох цих можливостей візит до Гемпстеду здавався мені кращим початком. Мені принаймні відомо, як туди можна дістатися.

Цього разу я намагався не підбиратися близько до вілли. З іншого боку дороги знайшов будинок, з даху якого було чудово видно браму Лавлейсової вілли. Там я вмостився на ринві і озирнувся довкола. Порівняно з минулою ніччю, тут відбулися деякі зміни. Захисну сітку відновили й додали до неї ще один рівень. Більшу частину обгорілих дерев уже зрубали й прибрали. На четвертому й п’ятому рівнях було видно кількох червонястих, худорлявих і високих істот, що тихенько никали моріжком.

Ні Лавлейса, ні Фекварла, ні Джабора не було. Одначе я й не сподівався просто так, відразу, виявити щось цікаве. Доведеться з годинку посидіти тут. Я нашорошив пір’я, щоб його не так продувало вітром, і приготувався чекати.

Три доби я просидів на цій ринві. Аж три доби. Для відпочинку цього мені вистачило, та я мало не здурів з болю, адже надто довго пробув в одному втіленні. До того ж, я помирав з нудьги — нічого прикметного так і не відбулося.

Щоранку підстаркуватий садівник шкутильгав довкола вілли й посипав добривом залисини на моріжку — там, куди втрапили Джаборові Вибухи. По обіді він підстригав кущі й розрівнював граблями стежку, а тоді йшов чаювати. Він не звертав жодної уваги на червонястих тварюк, тим часом як троє з них постійно ширяли над ним, мов хижі птахи над здобиччю. Безперечно, лише суворі умови, накладені під час виклику, заважали їм зжерти садівника.

Щовечора з садиби випливала ціла флотилія куль—шпигунів, щоб нишпорити містом. Сам чарівник не виходив з дому, керуючи звідти спробами відшукати Амулет. Цікаво, а Фекварлові та Джаборові дісталося за те, що вони мене випустили? Хотілося б на це сподіватися.

Вранці третього дня мою увагу привернуло ніжне буркотіння. Праворуч від мене на ринві з’явився гарненький, охайний голубок: він сидів, схиливши голівку набік, і зацікавлено поглядав на мене. Щось у його рисах змусило мене запідозрити, що це самичка. У відповідь я пробуркотів щось зухвале й відвернувся. Голубка грайливо посунулася ближче. Цього мені ще бракувало — закоханої пташки! Я відсунувся далі. Голубка підсунулася ще ближче. Я відсунувся ще далі — і опинився на краю ринви, простісінько над отвором.

Мені хотілося перетворитись на вуличного кота й злякати дурепу так, щоб вона вискочила з власного пір’я, та робити це біля самісінької вілли було надто ризиковано. Я вже готовий був летіти звідти куди завгодно, аж тут хтось нарешті надумав покинути садибу Саймона Лавлейса.

У мерехтливій синій сітці з’явилася маленька кругла дірочка, крізь яку виліз зелений, наче скло, біс із кажанячими крилами й свинячим рилом. Дірочка зникла. Біс змахнув крилами й злетів над вуличними ліхтарями. У лапі він тримав пару конвертів.

Голубка затуркотала просто мені у вухо. Я озирнувся — й мало не натрапив на дзьоб цієї надто вже ніжної красуні. Вона — зі своєю жіночою хитрістю — скористалась нагодою, щоб підсунутися до мене. Моя відповідь була виразна й коротка: голубка дістала кінчиком крила в око й стусана в бік. А я негайно пурхнув у повітря і вирушив навздогін за бісом.

Було зрозуміло, що це посланець, і він несе якесь повідомлення — надто небезпечне або таємне для телефону чи пошти. Мені вже траплялися такі істоти[44]. Хай там що він зараз несе — це моя перша змога розвідати, чим зайнятий Лавлейс.

Біс пролітав над якимись садками, ширяючи в теплих потоках повітря. Я поспішав за ним, завзято працюючи своїми коротенькими крильцями. Дорогою я ретельно обміркував ситуацію. Найбезпечніше і найрозумніше буде не чіпати конвертів, які несе посланець, а спробувати натомість заприятелювати з ним самим. Можна, скажімо, перетворитися на такого самого біса, заговорити з ним і втертися в довіру за допомогою кількох «випадкових» зустрічей. Якщо я буду терплячий, дружній і обачний, він неодмінно допоможе пролити світло на всю цю справу..

А можна просто вибити з нього все, що треба. Так буде швидше й певніше. На цьому способі я й зупинився. Отож я далі прямував навздогін за бісом, а біля Гемпстед—Гіс накинувся на нього.

Ми були вже досить далеко від вілли. Я хутко перетворився з голуба на химеру, каменем ринув на нещасного біса, підхопив його в польоті і разом з ним приземлився серед якихось чахлих деревець. Надійно вмостившись на землі, я перехопив його зручніше й трусонув як слід.