Бартімеус: Амулет Самарканда

Що ж, небагато, але з цього вже можна починати. Що ж вони замислюють? І що це за «вистава», яку, можливо, доведеться скасувати? Судячи з деяких натяків в обох листах, Лавлейс і Скайлер мають намір зустрітися цього вечора в Парламенті і обговорити свої справи. Цікаво послухати, про що вони розмовлятимуть... А тим часом я розпитував далі.

— Саймон Лавлейс... Що ти про нього знаєш? Яку конференцію він влаштовує?

Біс жалісно скрикнув:

— О Сліпучий Променю Світла! Про це я нічого, на превеликий свій жаль, не знаю. Нехай мене засмажать живцем за моє неуцтво! Я, мізерний, просто розношу їхні листи. Вирушаю, куди велять, і приношу відповіді, не гаючи часу. Так було до останньої миті, коли ваша милість підстерегла мене й придавила цим каменем.

— Еге ж. То до кого Лавлейс найближчий? Кому ти найчастіше носиш його листи?

— О Преславний і Високоповажний! Найчастіше він пише до пана Скайлера. Більше ніхто не отримує від нього стільки листів. Усі інші адресати це політики та поважні особи з лондонських вищих кіл. Усе це, звичайно, чарівники, та їхній склад постійно змінюється. Скажімо, лише вчора я носив листи Тімові Гілдіку, міністрові у справах регіонів, Шолто Піннові з «Піннового магічного знаряддя» та Квентинові Мейкпісу, театральному імпресаріо, — від нього я також приніс відповідь. Ось таке різноманіття.

—А що це за «Піннове магічне знаряддя»?

— Якби про це запитав хтось інший, о Великий і Страхітливий, я сказав би, що він — несосвітенний дурень. Що ж до твоїх вуст, то в них це запитання свідчить лише про твою безмежну простоту — джерело всіх чеснот. «Піннове магічне знаряддя» — це найпрестижніша в Лондоні крамниця магічних артефактів. Вона міститься на Пікаділлі, а Шолто Пінн — її власник.

— Цікаво. То якщо чарівникові треба купити якийсь артефакт, він мусить іти до цього Пінна?

—Так.

— Що?!

— Пробач, о Пречудовий, але мені важко вигадувати для тебе нові титули, коли ти ставиш мені такі короткі запитання.

— Гаразд, облишмо це. Отже, крім Скайлера, ти не можеш нікого виділити серед його знайомих? Ти певен?

—Так, о Найвищий. У нього багато друзів. І нікого з—поміж них я не можу виділити.

—А хто така Аманда?

— Не можу сказати, о Найкращий. Напевно, його дружина. Я ніколи не носив їй листів.

— «Найкращий»? Ти й справді стараєшся? Гаразд. Ще два запитання. По—перше: чи бачив ти коли—небудь високого чоловіка з чорною бородою, в заляпаному брудом плащі та рукавичках? Зовні він дуже похмурий і потаємний. По—друге: хто служить Саймонові Лавлейсу? Я маю на увазі не таку дрібноту, як ти, а могутніх духів — таких, як я. Подумай як слід, і тоді я, можливо, посуну цей камінь убік, перш ніж піти.

Бісів голос посмутнів:

— Я радо задовольнив би всі твої примхи, о Володарю Всього Видимого, але щодо першого твого запитання, то боюся, що я ніколи не бачив такого бороданя. Що ж до другого, то я не маю доступу до внутрішніх покоїв господаря. Там є якісь могутні духи — я відчуваю їхню силу, але, на щастя, ніколи з ними не зустрічався. Я знаю тільки те, що цього ранку господар розмістив у своєму садку тринадцять ненажерливих крелів. Аж тринадцять, коли одного вистачило б з головою! Вони завжди слідкують за мною, коли я приношу листи.

На мить я замислився. Найкраще мені було б вийти на Скайлера. Безперечно, що вони з Лавлейсом щось задумали. Якщо цього вечора мені пощастить підслухати їхню розмову в Парламенті, я напевно дізнаюсь, у чому там річ. Але до тієї зустрічі ще кілька годин, а тим часом можна завітати до цього «Піннового магічного знаряддя» на Пікаділлі. Зрозуміло, що Лавлейс роздобув Амулет не там, але в тій крамничці можна буде довідатись про недавнє минуле цієї цяцьки.

Біс під каменем тихенько заворушився.

— Якщо ти вже закінчив, о Всемилостивіший, то дозволиш мені вирушити своєю дорогою? Якщо я запізнюся з листами, мене покарають Розжареним Пунктиром!

— Ну, гаразд.

Будь-хто інший на моєму місці просто ковтнув би це бісеня, що мимоволі опинилось на чужій дорозі, але це не в моєму стилі[47]. Злізши з каменя, я відкотив його вбік. Розплющений посланець заледве випростався.

— Ось тобі твої листи. Не бійся, я їх не підробив.

— Якби навіть і підробив, що мені до того, о Пресвітлий Метеоре Сходу? Я просто розношу конверти. Звідки мені знати, що там у них? Це мене не обходить.

Щойно вибравшись з халепи, біс повернувся до своїх колишніх бридких манер.

— Нікому не кажи про нашу зустріч. Інакше підстережу тебе ще раз, і тобі буде непереливки.

— Що я, дурень — шукати на свою голову прикрощів? Ні, звісно. Ну, коли я вже не потрібен, то бувай.

Кілька разів змахнувши своїми кажанячими крилами, біс злетів і зник за деревами. Зачекавши зо дві хвилини доки він забереться геть, я знову перетворився на голуба й полетів над пустищем на південь, до Пікаділлі.

17