Бартімеус: Амулет Самарканда

Страх залізною рукою здушив йому горло і хлопець мало не задихнувся. Уперше відтоді, як він себе пам’ятав, його очі наповнилися слізьми. Найголовніше правило... хто його порушив, той пропав. Демони будь-що знайдуть спосіб згубити тебе. Тільки надай їм цю змогу, й вони рано чи пізно доберуться до тебе. Часом це триває багато років, та закінчується завжди однаково...

Натаніель пригадав подібні випадки з книжок. От, скажімо, Вернер Празький: він дозволив, щоб його ім’я дізнався служка — дрібненьке бісеня. Бісеня свого часу сказало це ім’я фоліотові, фоліот — джинові, а джин — афритові. Й через три роки, коли Вернер ішов площею Святого Вац— лава, щоб купити копченої ковбаси, його підхопив вихор. Кілька годин потому з неба було чути дикі крики — такі, що городянам, які поспішали в своїх справах, закладало вуха. А на додачу на флюгери й димарі посипалися рештки чарівникового тіла. І це ще не найстрашніша доля, що спіткала неуважного мага. Були ще Паоло Туринський, Септимус Маннінг, Йоганн Фауст...

Натаніель схлипнув, і цей тихий, жалюгідний звук змусив його припинити бідкання. Годі! Він ще живий, і демон досі покірний йому. Або буде покірний, тільки—но хлопець зачарує як слід цю бляшанку. Треба опанувати себе.

Натаніель кволо піднявся на ноги, що аж підгиналися з утоми. Нелюдським зусиллям він загнав свій страх якнайглибше і взявся до підготовки. Перемалював пентаклі, змінив ароматичні трави, запалив нові свічки. Потайки проник до бібліотеки наставника й перевірив закляття. Далі додав до бляшанки розмарину, поставив її в середину кола й почав вимовляти слова Нескінченного Ув’язнення. Через п’ять довгих хвилин йому пересохло в роті, голос захрип, аж тут довкола бляшанки з’явилася сталево—сіра аура. Вона спалахнула й помалу згасла знову. Натаніель виголосив ім’я Бартімеуса, додав астрологічну дату, з якої закляття мало почати діяти, й завершив його. Тепер бляшанка здавалася такою, як раніше. Хлопець заховав її до кишені куртки, загасив свічки й накрив помальовану підлогу килимом, а потім зморено впав на ліжко.

За годину пані Андервуд, що саме принесла чоловікові обід, вирішила поділитися з ним своїми клопотами.

— Мене хвилює хлопчик, — зауважила вона. — Він майже не торкався до бутербродів. Сів за стіл і сидить, білий як полотно. Ніби цілу ніч не спав. Чи прихворів, чи злякався чогось... — вона помовчала. — Чуєш, любий?

Пан Андервуд тим часом вивчав свою тарілку.

— Марто, а де мангове чатні? Ти ж знаєш — я люблю приправляти ним шинку й салат.

— Чатні закінчилося, любий. То що нам, по—твоєму, треба робити?

— Купити ще. Хіба незрозуміло? Ох, ці жінки...

— Що робити з хлопчиком?

— Гм-м? Ні, з ним усе гаразд. Цей шмаркач хвилюється через Найменування. І через перше закляття біса. Колись я сам цього боявся — мій наставник мусив силоміць заганяти мене до кола, — пан Андервуд засунув у рот шмат шинки. — Скажи йому, щоб він через півтори години зайшов до бібліотеки. І не забув Альманах. Ні, краще через годину... Мені ще треба буде зателефонувати Дювалеві з приводу цих крадіжок, нехай їм дідько!

Тим часом на кухні Натаніель ледве впорався з половиною бутерброда. Пані Андервуд скуйовдила хлопцеві волосся.

— Не сумуй, — сказала вона. — Це Найменування так бентежить тебе? Не варто хвилюватися. Натаніель — хороше ім’я, та на світі є й багато інших, не гірших. Тільки уяви: ти можеш обрати собі будь-яке ім’я, яке тобі подобається.

Звичайно, якщо його вже не обрав хтось із нинішніх чарівників. Простолюд такого права не має. їм доводиться жити з одним-єдиним ім’ям.

Господиня клопоталася біля Натаніеля, заливала окропом чайник, шукала молоко — й говорила, говорила, говорила... А Натаніель відчував у кишені важку бляшанку.

— Я трохи погуляю, пані Андервуд, — нарешті сказав він. —Хочу подихати свіжим повітрям.

Пані Андервуд спантеличено поглянула на хлопця:

— Любий мій, тільки не зараз. У тебе скоро Найменування. Твій наставник хоче, щоб ти через годину прийшов до бібліотеки. І не забув Альманах імен. Хоча, щиро кажучи, ти й справді наче слабий. Свіже повітря тобі не завадить... Якщо ти вийдеш хвилин на п’ять, наставник нічого не помітить.

— Ні, пані Андервуд, не треба. Краще я залишуся тут.

П’ять хвилин?! Йому треба принаймні години зо дві. Доведеться зайнятись цією бляшанкою пізніше і сподіватись, що Бартімеус тим часом нічого не вигадає.

Пані Андервуд налила чаю і поставила чашку перед Натаніелем.

— Це додасть рум’янцю твоїм щокам. У тебе, Натаніелю, нині великий день. Коли я знову побачу тебе, ти вже будеш кимось іншим. Можливо, зараз я востаннє називаю тебе твоїм ім’ям. Мабуть, мені слід його забути.

«Краще б ви забули його вранці», — похмуро подумав хлопець. Якась маленька зла частинка його душі дорікала пані Андервуд за її легковажну приязнь, однак Натаніель знав, що це несправдливо. Він сам винен, що демон опинився поблизу й почув її слова. Сила, Секрет, Самозбереження... Тепер він не мав ані першого, ані другого, ні третього. Натаніель ковтнув чаю, обпікши собі рота.

***