Бартімеус: Амулет Самарканда

— Годі! — знову тупнув ногою хлопчисько. — Не смій так розмовляти зі мною!

— Як саме?

—Так, як ти щойно розмовляв! Ти говориш, як шмаркач!

— З ким поведешся, від того й наберешся, друже.

Я щиро тішився: мені таки вдалося роздратувати його. Він добряче розлютився через утрату імені. За кілька секунд він уже приготувався до нової атаки: я прибрав таку саму позу — тільки оборонну, як у борця сумо. Птолемей був заввишки з цього хлопчину, так само худорлявий 1 чорнявий, тож вийшло дуже гарно й симетрично[37].

Хлопчина ледве опанував себе. Відразу було помітно, що він гарячково перебирає в пам’яті всі свої уроки, силкуючись пригадати щось на такий випадок. Він уже зрозумів, що обстріл каральними закляттями тут не зарадить: я просто спрямую їх проти нього самого.

— Я знайду інший спосіб, — похмуро бурмотів він. — Ось побачиш...

— Ой, як страшно, — відповідав я. — Аж лихоманка трусить.

Хлопчина серйозно замислився. Під очима в нього набухли темні мішки. З кожним новим закляттям він просто виснажував сам себе, а мене це влаштовувало якнайкраще. Бувало, що дехто з чарівників падав мертвим від перенапруження. Таке в них, бідолах, неспокійне життя.

Думав хлопець довго. Я навмисне позіхнув і швиденько створив собі годинника, щоб можна було втомлено подивитись на нього.

— Може, спитаєш поради в хазяїна? — запропонував я. — Він би допоміг тобі.

—Хто? Мій наставник? Ти, мабуть, жартуєш.

— Та ні, не цей старий дурень. А той, хто нацькував тебе на Лавлейса.

Хлопчина спохмурнів:

— Ніхто не цькував мене. І жодного хазяїна я не маю.

Тепер настала моя черга дивуватися.

— Я все робив сам, — додав хлопець.

Я аж свиснув:

— Ти хочеш сказати, що викликав мене сам—один, власними зусиллями? Непогано... як на твій вік! — я вирішив додати трохи лестощів. — Гаразд, тоді, коли твоя ласка, я зроблю тобі невеличкий дарунок. Тобто дам пораду. Зараз тобі краще відпустити мене. Тобі треба перепочити. Ти давно дивився в дзеркало? Ні. не в магічне, без бісеняти. Твоє обличчя вже зморшками береться. Не дуже добре для твого віку. А що буде далі? Сивина? Що ж ти робитимеш, коли зустрінеш свого першого сукуба[38], першу джинію? Пошлеш її під три чорти?

Я розумів, що надто забалакався, та нічого не міг із цим удіяти. Мені було ніяково. Хлопчисько дивився на мене, щось міркував, і його обличчя мені не подобалось.

— До того ж. — провадив я. — коли я піду, ніхто не дізнається. що Амулет Самарканда в тебе. Ти зможеш таємно користуватись ним. Це ж неоціненна річ! Усі тільки й прагнуть заволодіти ним. Я тобі цього ще не казав, та в місті до мене причепилось якесь дівча, хотіло забрати Амулет собі.

Хлопчина знову спохмурнів:

— Що за дівча? Чого воно хотіло?

— Обшукати мене, — я не став згадувати, що це їй майже вдалося.

Хлопець стенув плечима:

— Мене цікавить не Амулет, а Саймон Лавлейс. Він принизив мене, й за це я збираюся його знищити.

— Надмірна ненависть шкідлива, — зауважив я.

— Чому?

— Ну..

— Я відкрию тобі секрет, демоне, — провадив він. — За допомогою своєї магії я побачив, як Амулет Самарканда потрапив до Саймона Лавлейса[39]. Кілька місяців тому якийсь незнайомець — смаглявий, чорнобородий, закутаний у плащ — прийшов до Лавлейса вночі і приніс йому Амулет. А натомість одержав гроші. То була таємна зустріч.

Я зневажливо пирхнув:

— Ну то й що? Це звичай усіх чарівників — тобі годилося б це знати. Вони обожнюють усе таємне, навіть без потреби.

— Тут було дещо більше. Я бачив цс з їхніх очей — І Лавлейса, й незнайомця. Вони коїли щось незаконне, щось... А плащ того бороданя був заляпаний свіжою кров’ю.

— Що тут такого? Вбивства давно вже стали частиною гри. На себе поглянь: тобі ледве шість років, а ти вже палаєш помстою.

— Дванадцять.

— Яка різниця? Ні, тут нічого надзвичайного немає. А чолов’яга в закривавленому плащі, вочевидь, працює на якусь відому фірму. Погортай телефонний довідник, неодмінно її там знайдеш...

— Я хочу з’ясувати, хто він такий.

— Гм—м... Чорнобородий і в плащі? Ці прикмети звужують коло підозрюваних до якихось п’ятдесяти п’яти відсотків лондонських чарівників. Для цього треба лише виключити всіх жінок.

— Замовкни! — хлопчині, здається, почав уриватись терпець.

—А що таке? Здається, ми так мило розмовляємо...

— Я знаю, що Амулет Самарканда було вкрадено. Когось було вбито заради нього. Коли я з’ясую, кого саме вбили, то викрию Лавлейса й подивлюся, як його знищать. Я підкину Амулет — так, щоб підманити лиходія й водночас насторожити поліцію. Його спіймають на гарячому. Та спершу я хочу дізнатися все про нього й про те, що він замислює. Хочу довідатись про його таємниці, справи, друзів — про все! Мені треба розвідати, в кого Амулет перебував раніше, що там сталося й чому Лавлейс украв його. Тому я наказую тобі, Бартімеусе...

— Хвилинку! Ти нічого не забув?

— Чого саме?

— Того, що я тепер знаю твоє ім’я, маленький Натті! А отже, маю над тобою певну владу. Тепер усе не так просто, еге ж?

Хлопчина знову замислився.

— Тепер ти не заподієш мені шкоди так легко, — вів далі я. —