Бартімеус: Амулет Самарканда

Чарівники ледве встигли підняти голови, як комашки вже наздогнали їх. Троє з них націлились просто в обличчя Саймонові Лавлейсу. Він підняв руку й хутко накреслив якийсь знак. Комашки вмить перетворились на вогненні кулі, відлетіли до стін і там вибухнули. Решта три демони порушили наказ. Двоє накинулись на слизького: той скрикнув, відсахнувся, перевалився через поріг і впав на садову стежку. Комашки покружляли в повітрі й ринули на нього, шукаючи незахищених місць. Слизький відчайдушно замолотив руками, та марно: демони все-таки кусьнули його кілька разів, і після кожного такого укусу лунав страшенний крик. Шоста комашка помчала до сивого: той ніби нічого й не робив, та за кілька дюймів від його обличчя демон зупинився, перекинувся в повітрі, втратив рівновагу й приземлився біля Саймона Лавлейса. Той розтоптав її на місці.

Артур Андервуд перелякано спостерігав за цим, та нарешті отямився. Він підбіг до слизького, що качався по клумбі, й гучно ляснув у долоні. Дві мстиві комашки заціпеніли й попадали на землю.

Натаніель зрозумів, що розумніше буде відступити.

Він потихеньку пробрався до кімнати для занять, де панна Лютієнс сиділа за столом і читала якийсь часопис. Вона всміхнулася, побачивши Натаніеля:

— Як твої успіхи? Щось надто вже галаслива була вечірка. Я навіть чула, як бряжчало скло.

Натаніель не відповів. Перед його очима досі крутилися три демони, що відлетіли до стіни й там вибухнули. Хлопця затрусило — він і сам до ладу не знав, чи то зі страху, чи то з гніву й прикрощів.

Панна Лютієнс негайно підхопилася:

— Натаніелю, ходи-но до мене. Що сталося? Ти хворий? Тебе трусить лихоманка!

Вона обняла хлопця. Натаніель притулився обличчям до її боку й заплющив очі. Його щоки палали. Йому було водночас холодно й спекотно. Вчителька про щось питала його, та він нічого не міг відповісти.

Аж раптом двері кімнати відчинилися.

На порозі стояв Саймон Лавлейс: окуляри його виблискували в сонячному промінні. Він вигукнув команду: Натаніеля вирвало з обіймів панни Лютієнс і підкинуло в повітря. На мить він завис між підлогою й стелею і встиг за цей час помітити за спиною в Лавлейса двох його товаришів, а ще далі — свого наставника.

Хлопець почув, як панна Лютієнс щось кричить, аж тут його перевернуло догори ногами, кров линула до голови, стукіт серця перекрив усі звуки.

Потім його розвернуло сідницями догори: голова, руки та ноги безпорадно висіли. Чиясь невидима рука — або палиця — вдарила його нижче спини. Він скрикнув, почав вириватися й хвицатися. Рука вдарила знову, цього разу дужче. Потім ще й ще раз...

Натаніель угамувався задовго до того, як невидима рука скінчила свою роботу. Він висів, не відчуваючи нічого, крім пекучого болю й ганьби покарання. Від того, що все це бачила панна Лютієнс, покарання здавалося ще жорстокішим — таким, що несила було витримати. Хлопцеві хотілося померти на місці. Коли нарешті темрява огорнула його й кудись потягла, він щиро з цього зрадів.

Невидимі руки відпустили його, та Натаніель зомлів ще до того, як ударився об підлогу.

Хлопця на місяць замкнули в його кімнаті й піддали численним новим карам і заборонам. Після першого покарання наставник не розмовляв з ним: увесь цей час до Натаніеля заходила тільки пані Андервуд, що приносила йому їжу й виносила нічний горщик. Хлопчину не водили на уроки, не давали йому жодної книжки. Він сидів у себе і з ранку до вечора дивився туди, де над лондонськими дахами височіла будівля Парламенту.

Він збожеволів би від самоти, якби не знайшов під ліжком загублену колись кулькову ручку. Ручка й кілька старих аркушів паперу допомогли йому скоротати час: він малював усе, що бачив з вікна. Коли ж малювати набридало, Натаніель завзято писав — просто поверх малюнків — докладні, обмірковані плани й нотатки і ховав їх під матрацом, коли чув на сходах кроки. Ці нотатки стали початком його помсти.

На превеликий Натаніелів жаль, пані Андервуд теж було заборонено розмовляти з ним. Хоч хлопець відчував, що господиня його жаліє, це не дуже втішало його. Він заглибився в самого себе й не заговорював з нею. Тому лише через місяць, коли його ув’язнення закінчилось і поновилися заняття, Натаніель дізнався, що панну Лютієнс звільнили.

13

Цілу довгу дощову осінь Натаніель за першої-ліпшої нагоди втікав у сад. Коли погода була сонячна, він брав з собою книжки з наставникової шафи й жадібно ковтав сторінку за сторінкою, а листя падало на кам’яну лавочку і на травник. Коли ж дощило, він просто сидів і дивився на мокрі кущі, а його думки блукали знайомими стежками гіркоти й помсти.

У навчанні Натаніель досяг помітних успіхів, та його душу спалювала ненависть. Усі ритуали виклику духів, захисні закляття, слова сили, що дозволяли приборкати неслухняного демона чи вмить відіслати його, — все це хлопець читав і запам’ятовував. Коли йому траплялося якесь важке місце — закляття шумерською чи коптською мовою, або написане якимось незбагненним рунічним шифром, — Натаніелеві варто було тільки поглянути на сіро—зелену статую Ґледстона, щоб повернути собі рішучість.