Бартімеус: Амулет Самарканда

— Ви просто не любите програвати, — відповів Натаніель.

На мить запанувала мовчанка. Потім молодик щось гавкнув, і Натаніель відчув, як на його плечі лягло щось маленьке й важке. Невидимі руки вчепилися хлопцеві у волосся й смикнули з такою дикою силою, що його обличчя запрокинулося до стелі, й він скрикнув з болю. Натаніель спробував підняти руки, та виявив, що їх щось міцно притиснуло до боків; його тіло ніби обкрутив якийсь велетенський язик. Він не бачив нічого, крім стелі; чиїсь тоненькі пальці полоскотали його незахищене горло. Переляканий Натаніель покликав наставника.

Хтось підійшов до нього — але не наставник, а той самий молодик.

— Зухвалий бешкетнику, — тихо промовив він. — Що ти тепер робитимеш? Зможеш сам звільнитися? Ні. Дивовижна річ, еге ж? Ти безпорадний. Ти вивчив кілька слів, а сам ні до чого не здібний. Це, сподіваюсь, навчить тебе, що не варто зачіпатись, коли не можеш оборонитись. А тепер — забирайся з моїх очей.

Хтось захихотів просто над Натаніелевим вухом і, боляче відштовхнувшись, злетів з його плечей. Тієї ж миті хлопець відчув, що його руки вільні. Голова похилилася, з очей линули сльози. Сльози текли від болю — його надто сильно смикнули за волосся, — та Натаніель боявся, що їх приймуть за рюмсання боягуза. Він хутко витер рукавом обличчя.

У кімнаті було тихо. Всі чарівники припинили розмовляти й дивилися на хлопця. Натаніель поглянув на свого наставника, мовчки благаючи підтримки чи допомоги, та очі Артура Андервуда палали гнівом — і цей гнів, схоже, був спрямований на учня. Хлопець відповів наставникові таким самим поглядом, тоді обернувся, перетнув кімнату — чарівники без жодного слова розступилися перед ним — і вийшов.

І обережно, тихенько зачинив за собою двері.

Блідий і байдужий, він подався вгору сходами.

Дорогою йому зустрілася пані Андервуд, що саме спускалася вниз.

— Ну, любий? — поцікавилася вона. — Показав себе? Чи щось негаразд?

Натаніель від сорому й горя не міг дивитись їй в очі. Він хотів мовчки пройти повз вітальню, та в останню мить зупинився.

— Усе гаразд, — відповів він. — Скажіть, будь ласка, чи не знаєте ви, що це за чарівник — в окулярах і з такими великими, білими зубами?

Пані Андервуд замислилась:

— Це, напевно, Саймон Лавлейс, Заступник міністра торгівлі. Зуби в нього справді чудові, еге ж? Кажуть, ніби він — справжня зірка на сході. Ти з ним познайомився?

—Так, познайомився.

«.. .Ти ні до чого не здібний...»

— З тобою справді все гаразд? Ти такий блідий!

— Дякую, пані Андервуд. Я піду нагору.

— Пані Лютієнс чекає на тебе в кімнаті для занять.

«...Ти безпорадний...»

— Я вже йду, пані Андервуд.

Проте Натаніель вирушив не до кімнати для занять. Він поволі подався до наставникового кабінету, де виблискували на сонці запорошені пляшки.

Натаніель підійшов до робочого стола, вкритого плямами й борознами. На ньому лежали діаграми, над якими він працював учора.

«...Ти не можеш оборонитись...»

Хлопець зупинився і взяв маленьку скляну коробочку, де дзижчали й крутилися шість істот.

«Ми ще побачимо.»

Так само повільно Натаніель наблизився до шафи й висунув одну з шухляд. Шухляда була така покороблена, що застрягла на півдорозі. Хлопець зо два рази смикнув її, поставивши скляну коробочку на стіл. У шухляді серед інших інструментів лежав невеличкий сталевий молоток. Натаніель узяв його, підібрав коробочки і, не засунувши на місце шухляду, покинув осяяний сонцем кабінет.

Зупинившись на сходах, у прохолодному затінку, він подумки повторював Слова Управління. Комашки ще гучніше задзижчали у своїй коробочці; вона аж затремтіла в Натаніелевих руках.

«.. Ти ні до чого не здібний...»

Гості вже розходилися. Двері відчинились, і з'явилося кілька чарівників. Пан Андервуд випровадив їх до виходу. Було чути звичайні люб’язні слова прощання. Ніхто не помітив блідого хлопця, що стежив за ними зі сходів.

Треба назвати належне ім’я після трьох перших команд, але перед останньою... Це неважко — якщо, звичайно, не затинатися. Натаніель ще раз подумки повторив потрібні слова. Так, усе гаразд.

Із дому вийшли ще кілька чарівників. Натаніелеві пальці аж захололи, однак там, де вони торкалися коробочки, на шкірі виступила плівка поту.

Аж нарешті з вітальні вийшли молодик та два його товариші. Вони жваво розмовляли, регочучи зі слів слизького. Потім ліниво, неквапом підійшли до Натаніелевого наставника, що чекав їх біля дверей.

Хлопець міцно стис молоток. Руку зі скринькою він витяг перед собою. Скринька тремтіла.

Сивий подав руку панові Андервуду. Молодик ішов наступним і вже позирав надвір, ніби кудись поспішав.

Натаніель гучно вимовив перші три слова, назвав ім’я Саймона Лавлейса й додав завершальну команду. А потім розбив скриньку.

Брязнуло скло, залунало несамовите дзижчання. Скляні друзки дощем посипались на килим. Шість маленьких демонів вирвались із в’язниці й помчали вниз, вистромивши свої нетерплячі жала.