Бартімеус: Амулет Самарканда

— Ось і хлопчик, — буркнув чарівник, незграбно ляснувши Натаніеля по плечу. Троє чоловіків поглянули на нього. Один був літній, сивий, з червоним і зморшкуватим, мов перезрілий помідор, обличчям. Другий — середнього віку добродій з одутлим лицем та водянистими очима; шкіра його здавалася холодною та слизькою, наче в риби на прилавку. Третій був молодший і гарніший, із зачесаним назад волоссям, круглими окулярами й сліпучо—білими зубами, схожими на пластини ксилофону. Натаніель мовчки вирячився на них.

— Не дуже вражає, — мовив слизький. Він пирхнув і щось ковтнув.

— Він повільно вчиться, — відповів Натаніелів наставник, досі ляскаючи хлопця по плечу. Зрозуміло було, що пан Андервуд почувається ні в сих ні в тих.

— Ледар, значить? — перепитав сивий. Він говорив з таким акцентом, що Натаніель ледве розбирав його слова. — З хлопцями таке трапляється. Треба бути наполегливим.

—А ви його б’єте? — запитав слизький.

— Нечасто.

— Дарма. Це стимулює пам’ять.

— Скільки тобі років, хлопчику? — запитав молодик.

— Десять, сер, — чемно відповів Натаніель. — У листопаді буде одинад...

— Ще два роки до того, як вам буде з нього хоч якась користь, Андервуде, — молодик поводився так, ніби Натаніеля тут зовсім не було. — І обходиться він вам, гадаю, недешево?

— Тобто його утримання? Звичайно.

— Ще й жере, напевно, як той тхір.

— Ненажера, значить? — кивнув з жалем сивий. — З хлопцями таке трапляється.

Натаніель ледве стримував гнів.

— Я не ненажера, сер, — заперечив він якнайчемнішим голосом.

Сивий ковзнув по ньому поглядом і тут-таки відвернувся, ніби нічого й не почув. Проте наставник досить боляче ляснув Натаніеля по плечу.

— Гаразд, хлопчику. Йди роби уроки, — сказав він.

Натаніелеві й самому хотілося звідси піти. Та щойно він рушив до дверей, як молодик в окулярах підняв руку.

— Бачу, язичок у тебе гострий, — зауважив він. — І старших ти не боїшся.

Натаніель промовчав.

— Може, тобі не здається, що ми не тільки старші, а й кращі?

Він промовив це байдуже, та в голосі його чітко пролунали різкі нотки. Натаніель зрозумів: сам він тут ні до чого, просто молодик таким чином намагається допекти його наставника. Він відчував, що мусить відповісти, проте це запитання так його спантеличило, що хлопець просто не розумів, що тут можна сказати.

Молодик по-своєму витлумачив його мовчання.

— Він, напевно, вважає, що ми не гідні розмовляти з ним! — мовив він до колег і всміхнувся.

Слизький пирхнув зі сміху, затуливши рота долонею, а сивий скрушно хитнув головою:

—Те—те—те...

— Іди собі, хлопчику, — повторив Натаніелів наставник.

— Зачекайте—но, Андервуде, — промовив з усмішкою молодик. — Спочатку погляньмо, чого ви навчили цього шмаркача. Ото буде потіха! Ходи-но сюди, хлопче.

Натаніель поглянув на наставника, однак той відвернувся. Хлопчина поволі й неохоче поплентався назад. Молодик бундючно ляснув пальцями й заходився сипати запитаннями:

— Скільки класифікованих типів духів відомо нині?

— Тринадцять тисяч сорок шість, сер, — без жодної зупинки відповів Натаніель.

— А некласифікованих?

— Петроній пише про сорок п’ять тисяч, а Дзаваттіні — про сорок вісім тисяч, сер.

— В якому вигляді з’являються демони карфагенської підгрупи?

— Заплаканих немовлят, сер. Або самого чарівника за його юних літ.

— Що треба зробити, щоб не випустити такого демона?

— Змусити його випити діжку ослячого молока.

— Гм—м... Яких запобіжних заходів треба вжити перед викликом василіска?

— Надягти дзеркальні окуляри, сер. І поставити дзеркала з боків пентакля, щоб василіск міг дивитись лише туди, де буде написано наказ.

До Натаніеля повернулася впевненість. Усі ці прості речі він вивчив уже давно; до того ж, його тішило, що його правильні відповіді просто—таки сердять чарівника. Слизький припинив хихотіти, а сивий, що слухав хлопця, схиливши голову набік, навіть зо два рази кивнув і буркнув щось схвальне. Наставник гордовито всміхався. «Це не твоя заслуга, — розлючено думав Натаніель. —Ти нічого не навчив мене. Все це я прочитав сам!»

Навала запитань несподівано вщухла. Молодик, здається, замислився.

— Гаразд, — сказав він нарешті. Тепер молодик говорив пихато й повільно. — Назви мені Шість Слів Управління. Будь-якою мовою.

Артур Андервуд спробував заперечити:

— Саймоне, це нечесно! Він ще не може цього знати!

Однак тієї самої миті заговорив і Натаніель, що вже встиг погортати окремі книжки з наставникової шафи:

— Арраге, Mane, Ausculta, Se Dede, Pare, Redi: З’явися, Залитися, Слухай, Корися, Виконуй, Повернися.

Закінчивши, він переможно глянув в очі молодикові.

Слухачі схвально загомоніли. Наставник уже не ховав усмішки, слизький підняв брови, а сивий насмішкувато скривив вуста й ледь чутно прошепотів: «Браво!» Проте молодик лише стенув плечима, ніби все це була дурниця. Він дивився так бундючно, що Натаніелеві гордощі змінилися лютим гнівом.

—Тепер, мабуть, вимоги вже не ті, — сказав він, дістаючи з кишені носовичка й стираючи з рукава уявну пляму, — якщо відсталого учня хвалять за те, що ми всотували ще з материнським молоком.