Бартімеус: Амулет Самарканда

Навряд чи Джабор здатен оцінити такий тонкий дотеп. Мій образливий тон він, однак, уловив і навіть наважився відповісти.

— ВІН ВИКЛИКАВ МЕНЕ, БО Я ДУЖЧИЙ! — заревів він, зірвав зі стелі люстру й кинув нею в мене. Зробивши майже балетний пірует, я ухилився — і люстра розбилася об стіну, засипавши голови чарівників кришталевими друзками.

Здасться, мій витончений маневр так само не дуже вразив Джабора.

— БОЯГУЗЕ! — гаркнув він. — ТИ ТІЛЬКИ Й УМІЄШ, ЩО ВИСЛИЗАТИ, КРАСТИСЯ, ТІКАТИ Й ХОВАТИСЯ!

— Це називається «кмітливість», — відповів я, зробив ще один пірует, схопив уламок сволока й метнув ним у Джабора, наче списом. Джабор навіть не поквапився відбити удар; сволок розтрощився об його плечі й відлетів геть. Джабор кинувся вперед. Попри мою дотепну відповідь, усе моє вміння вислизати, крастися, тікати й ховатися зараз аж ніяк не ставало мені в пригоді. Поглянувши вниз, я помітив, що становище хутко погіршується. Рамутра[119] розвернувся й подався назад — туди, де стояли Лавлейс і мій хазяїн. Лавлейс задумав просту річ: хлопчисько надто вже його дратував, тож він вирішив негайно покінчити з ним. Я цілком розумів чарівника.

Лавлейс досі стискав у руці ріг, і Амулет досі висів на його шиї. Ми не добилися нічого. Чарівникову увагу слід було якось відвернути, доки Рамутра не підібрався так близько, щоб знищити хлопця. Аж тут мені сяйнула несподівана думка. Цікаво... Tа спершу слід було хоч ненадовго позбутися Джабора.

Це легше було сказати, ніж зробити. Джабор — парубійко нівроку впертий.

Ухилившись від його простягнутої руки, я майнув униз і помчав до центру зали. Сусідство зі щілиною давно вже перетворило подіум на бланманже. Довкола були порозкидані крісла й черевики, та жодної живої душі поряд не зосталося.

Я знову полинув униз. Позаду, зі свистом, за мною мчав навздогін Джабор.

Що ближче я підлітав до щілини, то дужче напружувалась моя сутність. Я відчував, що мене починає засотувати всередину. Це скидалося на той неприємний момент, коли тебе викликають. Коли ж мій терпець увірвався, я зупинився в повітрі, швидко пішов перевертом і опинився просто перед Джабором. Він наближався, витягши руки вперед, палаючи гнівом і не думаючи про будь-яку обачність. Він жадав тільки одного — встромити свої пазурі в мою сутність, роздерти мене, як оті свої жертви в давнім Омбосі[120] чи у Фінікії.

Tа я не якась там людина, що корчиться від жаху в темряві храму. Я — Бартімеус, і я не боягуз! Я стояв непорушно[121].

Джабор спускався вниз. Я прибрав борцівську позу.

Він уже роззявив пашу, щоб завити по-шакалячому..

Я змахнув крилами і рвучко підлетів. А коли Джабор пролітав повз мене, я обернувся й щосили дав йому стусана. Він надто розігнався, щоб тут-таки зупинитись—надто тепер, після моєї дружньої допомоги. Джабор гарячково молотив крилами, силкуючись загальмувати. Ось він сповільнив хід... почав з гарчанням розвертатися...

Аж тут на нього подіяло тяжіння щілини. На його шакалячому писку з’явився вираз сумніву. Він знову змахнув крилами, але ті не дуже його слухалися. Збоку скидалось, ніби Джабор пірнув у потік із патоки: з його пер спадали краплі якоїсь темно-сірої речовини, і їх несло геть. Це почала розчинятися його сутність. Джабор щосили шарпнувся — і справді трохи наблизився до мене. Я підняв угору великого пальця.

— Молодець! — вигукнув я. — Ти подолав аж п’ять сантиметрів. Ану, ще раз!

Джабор застосував ще одне титанічне зусилля.

— Ще сантиметр! Чудова спроба! Ще трохи, і я буду в твоїх руках!

Щоб підбадьорити Джабора, я витяг ногу й зухвало помахав нею просто в нього під носом. Джабор, гаркнувши, спробував ударити мене. Та потоки сутності струменіли вже і з його кінцівок; його м’язевий тонус змінювався щосекунди — і до того ж, не на краще. Сили його меншали, а тяжіння щілини дужчало, і Джабор почав задкувати, спершу — повільно, а потім швидше й швидше.

Якби він мав хоч краплю розуму, то перетворився б на комара чи щось подібне. Зменшившись, він зумів би вирватись із зони тяжіння. Можливо, моя дружня порада врятувала б його, та я, слово честі, був такий заклопотаний спостереженням, що навіть не подумав про це, аж поки стало запізно. Його ноги й крила вже перетворились на струмені масної темно— сірої рідини, й ця рідина, згортаючися спіраллю, текла в щілину — і далі, геть від Землі. Навряд чи це було приємно Джаборові — надто коли врахувати, що Лавлейсів наказ досі тримав його тут, — та на його обличчі не було жодної гримаси болю, сама лише ненависть. Ось такий він — вірний собі до кінця. Навіть коли його потилиця розпливлася, блискучі червоні очі продовжували мене свердлити. А потім зникли й вони: я залишився сам і ласкаво махнув йому ручкою.

Одначе марнувати час на довге прощання я не міг. У мене була ще сила-силенна справ.

— Дивовижна річ цей Амулет Самарканда.