Бартімеус: Амулет Самарканда

Ось до щілини просунулася велетенська примарна нога — обережним, майже котячим порухом. Та все ж таки я потайки сподівався на краще. Я помітив, що хвилі, які відходили від цієї істоти, змінювали природу всіх заклять, до котрих вдавалися чарівники. Це дало мені певну надію.

— Натаніелю! — покликав я. — Послухай-но мене!

Спочатку хлопець не відповів. Його бентежили перші лорди й леді держави, які метушилися, наче перелякані курчата. Після всього, що трапилося за кілька останніх днів, я майже забув, який він — мій хазяїн — ще юний. Зараз він анітрохи не скидався на чарівника — звичайнісінький малий хлопчисько.

— Натаніелю!

— Що? — кволо обізвався він.

— Послухай-но. Якщо ми виберемось із цих Пут, що нам робити далі?

— Але як ми зможемо вибратись?

— Про це не турбуйся. Якщо ми виберемось, що нам тоді робити?

Він стенув плечима.

— Тоді я підкажу тобі. Насамперед слід зробити дві речі. По-перше, відібрати в Лавлейса Амулет. Це твоя робота.

— Чому?

— Бо тепер, коли Лавлейс надяг його, я не можу торкнутися Амулета. Амулет поглинає всі довколишні прояви магії, й мені щось не хочеться, щоб мене ковтнуло заодно. Я відверну Лавлейсову увагу, щоб ти підібрався до нього ближче.

— Гаразд.

— А по-друге, — провадив я, — ми повинні обернути магію виклику й повернути цього здорованя назад. Це теж твоя робота.

— Теж моя?!

— Так. Я допоможу тобі — поцуплю в Лавлейса ріг. Щоб упоратися з цим велетнем, ріг треба знищити. Тільки тобі доведеться знайти помічників, щоб виголосити закляття Вигнання. Кого-небудь досить обізнаного й потужного, якщо, зрозуміло, такі люди ще не знепритомніли. Не хвилюйся — сам-один ти це не робитимеш.

Хлопчина спохмурнів:

— Але ж Лавлейс збирався вигнати цю істоту сам.

У голосі хлопця з’явилася звична нотка завзяття.

—Так, але він — чарівник найвищого рівня, вельми майстерний і могутній... Гаразд, із цим ми визначились. Зараз нам потрібен Амулет. Як тільки зробиш це, тікай і шукай допомоги в інших чарівників, поки я займатимусь Лавлейсом.

Я так і не дізнався, що мій хазяїн хотів відповісти мені, бо величезна істота нарешті вибралась із щілини, по-справжньому збуривши всі рівні. Хвиля промчала по розкиданих кріслах — деякі з них розтопилися, деякі спалахнули, — й дісталася до мерехтливих білих Пут, де ми увесь цей час були ув’язнені. Коли хвиля торкнулася Пут, вони вибухнули з оглушливим гуркотом. Я полетів в один бік, хлопець — в інший.

Упав він невдало, розбивши собі обличчя.

Недалеко від нас повільно оберталася велетенська примарна голова.

— Натаніелю! — заволав я. — Вставай!

У голові йому гуло від вибуху, по губах щось текло. Крізь гамір, що знявся в залі, пробився чийсь голос. Хтось кликав Натаніеля на його істинне ім’я. Хлопець, хитаючись, піднявся на ноги.

Істота вже з’явилася цілком. Натаніель не так бачив, як відчував її величезну постать, що височіла аж до стелі. За її спиною, на певній відстані, безпорадно юрмилися чарівники зі своїми бісами. А перед істотою гордовито стояв Саймон Лавлейс, вигукуючи накази своєму рабові. Одну руку він тулив до грудей, а в другій, простягнутій, досі тримав ріг.

— Бачиш, Рамутро? — крикнув він. — У мене Амулет Самарканда, тому ти нічого зі мною не зробиш. А решта живих істот у цій залі — чи то люди, чи то духи, — твої! Я велю тобі знищити їх!

Істота покірно схилила голову й повернулася до найближчої купки чарівників. Залою ніби прокотилась вибухова хвиля. Натаніель рушив до Лавлейса. І помітив недалеко потворну муху, що летіла над самісінькою підлогою.

Лавлейс теж побачив муху. Спохмурнівши, він стежив за її польотом: муха спершу наблизилася до нього, тоді відступила, потім знову наблизилась, — і увесь цей час Натаніель підкрадався до чарівника ззаду.

Ближче, ближче...

Муха люто кинулася Лавлейсові в обличчя. Чарівник відсахнувся. й цієї ж миті Натаніель скочив на нього. Стрибнувши молодикові на спину, він рвонув його комір. Муха тим часом перетворилася на мавпу, яка спритно й жадібно вхопилася за ріг, що його Лавлейс тримав у руці. Чарівник скрикнув і так ударив мавпу, що та покотилася геть. Тоді перекинув Натаиіеля через себе, і хлопець важко впав на підлогу.

Натаніель з мавпою лежали поряд, а над ними стояв Лавлейс. Окуляри чарівника звисали з вуха. Хлопчині все-таки пощастило наполовину відірвати йому комір, і тепер золотий ланцюжок, на якому висів Амулет Самарканда, було добре видно.

— Отже, — мовив Лавлейс, звертаючись до Натаніеля й поправляючи окуляри, — ти відкинув мою пропозицію. Шкода... До речі, як тобі вдалося вислизнути від Моріса? Тобі допомогла ця тварюка? — він показав на мавпу. — Це, вочевидь, і є Бартімеус?

Натаніель ледве переводив подих. Коли він спробував підвестись, тіло пронизав біль.

Мавпа підскочила, її постать розпливлась і немовби побільшала.

— Нумо! — прошепотіла мавпа Натаніелеві. — Доки він не...

Лавлейс махнув рукою й вимовив одне-єдине слово. За його плечем з’явився дужий велетень із шакалячою головою.