Бартімеус: Амулет Самарканда

Сили враз покинули Лавлейса. Він зблід, мов попіл. Плечі його поникли. Він ступив до Натаніеля, немовби прагнучи забрати Амулет назад... Та ось велетенська рука опустилася, зімкнулася й підняла чарівника в повітря. Що вище піднімався Лавлейс, то помітніше змінювалось його тіло. А Рамутрина голова нахилилася до нього. Видно було, як у ній відкрилося щось таке, що могло бути ротом.

За мить Саймон Лавлейс зник.

Демон зупинився, щоб поглянути на втішену мавпу, та вона зникли тієї самої секунди. Тоді Рамутра, не звертаючи жодної уваги на Натаніеля, що досі лежав на підлозі, повільно обернувся до чарівників, які юрмились у протилежному кінці зали.

Над вухом у Натаніеля пролунав знайомий голос:

— Двоє готові. Залишився один.

Мене так надихнула моя чудова витівка, що я наважився прибрати подобу Птолемея, коли Рамутра відвернувся. З Джабором та Лавлейсом було покінчено; зоставалося дати собі раду тільки з цією великою сутністю. Я копнув свого хазяїна черевиком у бік. Він лежав на спині й тулив Амулет Самарканда до своїх брудних грудей, наче мати — дитину. Я поклав ріг біля нього.

Хлопчина з зусиллям сів.

— Лавлейс... ти бачив?

— Умгу, не дуже приємне видовище.

Хлопець встав. Його очі палали дивним блиском — наполовину страхом, наполовину радістю.

— Я здобув його! — прошепотів він. — Амулет у мене!

— Так, — хутко відповів я. — Молодець. Одначе Рамутра і досі тут, і нам не можна гаяти ані хвилини, якщо ми хочемо щось зробити.

Я поглянув у дальній кінець зали. Моя радість умить померкла. Міністри, що зібралися тут, тепер являли собою жалюгідну купку бідолах. Дехто закляк, занімів і зіщулився; дехто висаджував двері чи бився з колегою за можливість знайти місце якомога далі від Рамутри. Огидна картина. Все одно, що спостерігати за бійкою щурів у каналізації.

Крім огиди, ця сцена навіяла мені серйозний неспокій. Здавалося, що жоден з них не зміг би зараз прочитати складне закляття Звільнення.

— Ну ж бо! — сказав я. — Поки Рамутра забере ще кількох, решті ми допоможемо отямитись. Хто з них якнайшвидше пригадає закляття?

Хлопчина скривився:

— Судячи з їхнього вигляду, ніхто.

— І все ж таки треба спробувати, — я смикнув його за рукав. — Нумо! Все одно ми з тобою не знаємо цього за-кляття[122].

— Не розписуйся за Інших, — відповів хлопець. — Я його знаю.

— Ти?! — правду кажучи, він мене трохи приголомшив. — Ти певен?

Він сердито позирнув на мене. Зовні хлопчина був геть кволий — блідий, увесь у крові й синцях. Та й хитало його на всі боки. Зате очі аж палали яскравим вогнем рішучості.

— Хіба це тобі й на думку не спадало? — обізвався він. — Так, я його вивчив!

Та водночас у його словах проступала якась нотка непевності, навіть не нотка, а дещо дужче — і в очах так само. Я помітив, як ця непевність бореться з рішучістю.

— Це закляття найвищого рівня, — застеріг я, намагаючись говорити не надто вже недовірливим тоном. — І до того ж, складне. І ріг треба розбити саме в належний момент. Хлопчику, фальшиві гордощі зараз недоречні. Ти ще можеш...

— Попросити допомоги? Навряд.

Не знаю вже, чи то були гордощі, чи розрахунок, але він казав правду. Рамутра майже дістався до чарівників. Допомоги від них не варто було сподіватися.

— Відійди-но, — мовив хлопець. — Мені потрібне місце, щоб подумати.

На хвилину я завагався. Так, мене захоплювала сила його духу, та я виразно бачив, куди вона може завести. Амулет чи не Амулет, але наслідки помилки в заклятті Звільнення завжди страшні, й цього разу я постраждаю разом з хлопчиною. Але нічого натомість я запропонувати не міг.

Я безпорадно відступив. Мій хазяїн підібрав ріг і заплющив очі.

Він заплющив очі, щоб не бачити шарварку в залі, і спробував дихати якомога глибше та повільніше. Йому досі було чути крики страждань і жаху, але хлопець змусив себе не звертати на них уваги.

Це виявилося досить легко. Проте в його думках лунав власний хор голосів, і йому ніяк не вдавалося заглушити їхній гомін. Настала його мить! Мить, коли слід забути й відкинути колишні образи та негаразди! Хлопець знав це закляття — він давно його вивчив. Зараз він прокаже його, й тоді всі зрозуміють, що його — Натаніеля — не можна зневажати. А його зневажали завжди, завжди! Андервуд мав його за дурника, неспроможного накреслити коло. Він не хотів вірити, що його учень здатен самостійно викликати джина будь-якого рівня. Лавлейс думав, що він — слабка, м’якосердна дитина, яку можна спокусити першою-ліпшою пропозицією сили та кар’єри в суспільстві. Цей молодик відмовлявся вірити, що Натаніель убив Скайлера, — не вірив аж до самісінької смерті. А тепер навіть Бартімеус — його власний слуга — сумнівається, що він, Натаніель, знає закляття Звільнення! Так, його завжди, завжди зневажали.

А тепер настала мить, коли все в його руках. Надто вже часто його робили безпорадним — замикали в кімнаті, виносили з пожежі, відбирали магічне дзеркало, ув’язнювали в Путах... Спогади про ці кривди пекли Натаніелеве серце вогнем. Ні, тепер він діятиме — зараз він покаже їм усім!..