Бартімеус: Амулет Самарканда

Я не брехав хлопцеві. Є істоти, яких жоден чарівник не наважиться викликати без пентакля. Наймогутніші сутності в такій ситуації шаленіють украй, тільки надай їм хоч найменшу волю[113]. Таємно підготовлений Лавлейсом пентакль означав, що викликана ним сутність матиме свободу тільки в межах однієї кімнати — саме цієї зали.

Цього, власне, й треба було чарівникові. Коли його раб піде геть, він виявиться єдиним членом уряду, що виживе. І буде готовий узяти владу в свої руки.

Лавлейс засурмив. На жодному з семи рівнів буття він не видав ані звуку, та в Іншому Світі цей сигнал зараз мав пролунати якнайгучніше.

Як я й сподівався, афритка відчула його першою. Щойно вона помітила ріг, як заревіла, схопила за плечі Руперта Деверо і ринула з ним до найближчого вікна, поволі набираючи швидкість. Афритка врізалася в шибку: магічні ґрати спалахнули електрично-синіми іскрами, вдарив грім, і афритка полетіла назад до зали, тулячи до грудей непритомного прем’єр-міністра.

Лавлейс припинив сурмити і тихенько посміхнувся.

Найрозумнішим чарівникам усе стало ясно ще тоді, коли вони побачили ріг. У спалахах різнобарвного полум’я у декого над плечима з’явилися біси. Інші зверталися до дужчих помічників: ота білява жінка — Джесіка — бурмотіла закляття, що прикликало джина.

Лавлейс крадькома зійшов з подіуму, без упину дивлячись кудись угору. Скельця його окулярів мерехтіли. Вбрання залишалося бездоганно ошатним, як і завжди. Він не звертав жодної уваги на довколишній шарварок.

У повітрі щось блиснуло.

Я відчайдушно борсався всередині павутиння, що оточувало нас. Я шукав прогалини й не знаходив її.

Щось блиснуло вдруге. Моя сутність аж здригнулася.

Більшість чарівників з вигуками підхопилися з місць і тепер розгублено озиралися на всі боки. Тим часом міцні срібні й залізні ґрати висунулись із стін, перекривши всі двері й вікна. Натаніель давно вже заспокоївся. Він зрозумів, що на нього ніхто й не погляне. Він міг тільки дивитись, як один з чарівників, що сиділи в першому ряді, відсунув убік своє крісло, підняв руку і з відстані якихось двох метрів жбурнув у Лавлейса жовту вогняну кулю. На його превеликий подив, посередині дороги куля змінила свій курс, торкнулася Лавлейсових грудей і зникла. Сам Лавлейс, який не зводив очей зі стелі, немовби нічого й не помітив. Муха з дзижчанням гасала туди-сюди, б’ючися головою об Пута.

— Це дія Амулета. — пояснила вона. — Він поглинає все, що вони кидають.

Джесіка Вайтвел тим часом завершила свій виклик. Біля неї в повітрі з’явився низенький кремезний джин, що прибрав подобизну бурого ведмедя. Вона показала на Лавлейса і вигукнула закляття. Ведмідь рушив уперед, гребучи лапами, наче плавець у воді.

Інші чарівники так само накинулись на Лавлейса. Якусь хвилину він перебував у самісінькому серці бурі — така шалена енергія вирувала круг нього — та Амулет Самарканда врешті поглинув усю цю енергію. Лавлейс нітрохи не постраждав, лише акуратно поправив зачіску.

Афритка тим часом оговталась, обережно посадила непритомного Деверо в крісло і ринула в бій. Вона мчала, розтинаючи повітря блискучими крилами, однак Натаніель помітив, що афритка підлітає до Лавлейса якимось химерним півколом, старанно обходячи подіум.

Деякі чарівники підбігли до дверей і тепер марно смикали клямки.

Афритка вдарила Лавлейса потужним магічним зарядом. Чи то все сталося надто швидко, чи воно відбулося на невидимому рівні, та хлопець побачив тільки струмінь диму, що полинув до чарівника. І більше нічого. Афритка спантеличено схилила голову набік.

З іншого боку до Лавлейса наблизився джин-ведмідь. Він уже випустив кігті, схожі на криві кинджали.

Чарівники перелякано бігали залою, намагаючись висадити двері й вікна, а за ними з вереском гасали їхні біси.

Аж тут із африткою сталося щось нечуване. Натаніелеві здалося, ніби він бачить її відбиток у воді й цю воду хтось несподівано збурив. Афритка ніби розсипалась на тисячу розпливчастих уламків, і всі ці уламки затягало в простір над подіумом. Ще мить — і вони зникли.

Джин-ведмідь зупинився, втяг кігті й тихенько позадкував.

Над вухом у Натаніеля знову тривожно задзижчала муха:

— Починається! Ти бачиш?

Проте Натаніель не бачив нічого.

Повз нього, репетуючи зі страху, промчала жінка з блідо-блакитним волоссям.

Першим, що помітили майже всі, було зникнення афритки. Надто вже яскрава вийшла картина — справжнісінька врочиста увертюра. Та насправді на той час відбулося вже багато чого. Афритці просто не пощастило, та й годі. Прагнучи усунути загрозу для свого хазяїна, вона занадто близько підібралася до краю щілини.

Щілина мала метри з чотири завдовжки, й видно її було тільки на сьомому рівні. Дехто з бісів, можливо, бачив її як слід, та людям це однаково було не під силу[114]. Щілина аж ніяк не була рівна та вертикальна. Ні, вона йшла навскоси і мала надірвані краї, ніби повітря перетворилось тут на товсте цупке полотно. Із свого ув’язнення я спостерігав, як вона з’являється. Після першого спалаху над подіумом повітря здригнулося, дико викривилося й нарешті луснуло вздовж усієї цієї лінії[115].