Аліса в Дивокраї

З усіх див, які Алісі доводилося бачити за свою подорож по Задзеркальній країні, це видовище запам’яталося їй найкраще. Через багато років вона пригадувала всю картину, наче це відбувалося лише напередодні. Вона бачила лагідні сині очі й добру посмішку Вершника. Сонячне проміння з заходу позолотило його волосся, яскраво освітило лати, сяйво яких сліпило Алісі очі... Кінь з опущеним поводом на шиї повільно йшов й скубав траву у неї під ногами... Темні тіні лісу позаду... Все це чітко закарбувалося в її пам’яті. А вона, затуливши долонею очі, прихилилася до дерева і дивилася на цю дивну пару, слухаючи, мов уві сні, сумну мелодію пісні.

— Але мелодія не його власна, — сказала вона собі. — Це мелодія пісні «Я все віддам, не потаюсь». — Вона слухала дуже уважно, але жодна сльозинка не виступила у неї на очах.

Я все скажу, не потаюсь —

Таїтися не слід.

Я бачив, як старий дідусь

Сидів коло воріт.

«Хто ти і з чого ти живеш?» —

У діда я спитав

І все, що він відповідав,

Я мимо вух пускав.

Старий сказав: «Я в ячмені

Метелики ловлю

І з ними страх які смачні

Вареники ліплю.

Я продаю їх морякам

В погоду штормову

І признаюся щиро вам —

Із цього я живу».

Та я придумував якраз,

Як вуса зеленить

І як би віяло зробить,

Щоб добре їх закрить, —

І через те я не розчув,

Що говорив дідусь.

«Розповідай же!» — я гукнув

Та в лоб його лулусь!

Ізнов залебедів дідок:

«Живу собі, роблю, —

Як де знайду гірський струмок,

Візьму та й підпалю,

Хоч роблять із тії води

Помади дорогі,

Але за всі мої труди

Я маю три шаги».

Та я роздумував тоді

Ви знаєте над чим?

Як, ївши глину на воді,

Зробитися гладким.

І знову добре я труснув

Дідка, що зморх, як гриб.

«Розказуй швидше, — я гукнув, —

З чого їси ти хліб?»

«Збираю очі риб’ячі

На лузі у лозі,

Вставляю їх у ґудзики,

Бо я таки й ґудзій.

Я продаю їх дешево —

По шелегу за сто...

Хороші ґудзики, та ба —

Їх не бере ніхто!

Я раків на сильце ловлю,

Копаю пиріжки,

З горбів колеса я роблю,

А з ям роблю діжки.

Отак живу, труджусь весь час,

Так заробляю гріш...

Охоче вип’ю я за вас,

Вгостіть мене скоріш!»

Це я почув, бо вже скінчив

Роздумувать над тим,

Як можна ржу змивать з мостів

Вином міцним, густим.

«Спасибі, діду, розказав

Мені ти, що і як,

І ще спасибі, що бажав

Ти випить на дурняк».

Тепер, коли ненарошне

Я пальця причавлю,

Або ногою на гвіздок

Зненацька наступлю,

Або як з’їм, бува, чого

І заболить живіт, —

Я плачу так, що ого-го,

Бо я пригадую того

Дідусика плаксивого,

Як голубочка сивого,

Як ворона хрипливого,

Як буйвола хропливого,

На очі миготливого,

На речі лепетливого,

Від старості хитливого,

Від горя юродивого

Дідка старенького того,

Що бачив я давно його

Колись біля воріт.

Коли Вершник проспівав останні слова балади, він підібрав поводи і повернув коня на дорогу, якою вони прийшли.

— Тобі залишилося пройти всього кілька ярдів, — сказав він. — Зійдеш з горба, потім перейдеш он той струмок і там будеш Королевою. Але постій трошки і проведи мене, — додав він, коли Аліса нетерпляче повернулася в тому напрямі, куди він вказував. — Я швиденько. Ти почекаєш, доки я доїду он до того повороту, і помахаєш мені хусточкою? Бачиш, мені здається, що це підбадьорить мене.

— Звичайно, почекаю, — погодилася Аліса. — Я дуже вдячна вам за те, що ви поїхали проводжати мене так далеко. І за пісню теж... Вона мені дуже сподобалася.

— Сподіваюсь, що сподобалася, — з сумнівом промовив Вершник. — Але я думав, що ти будеш дужче плакати.

Отже, вони потиснули одне одному руки, потім Вершник повільно поїхав у ліс.

— Сподіваюсь, мені недовго доведеться чекати, поки він доїде, — сказала собі Аліса, слідкуючи за ним поглядом. — Ну от, він упав! І, як завжди, сторчма! Але він досить легко забрався в сідло... Це завдяки тому, що там навішано так багато всіляких речей.

Так вона стояла, розмовляючи сама з собою, і стежила поглядом, як кінь повільно йшов по дорозі. Вершник звалювався з нього то на один, то на другий бік. Після четвертого чи п’ятого падіння він досяг повороту. Тоді Аліса помахала йому хусточкою і зачекала, поки він зник з очей.

— Сподіваюсь, це підбадьорило його, — промовила вона і побігла з горба вниз. — Швидше до останнього струмочка, а за ним я вже буду Королевою! Як велично це звучить! — Через кілька кроків вона була на березі струмка. — Нарешті вже Восьмий квадрат! — крикнула вона, стрибаючи через струмок...

***

Вона впала на м’яку, як мох, галявину, по якій були розкидані грядки з квітками.

— Ох! Я така рада, що попала сюди! А що це в мене на голові? — вигукнула вона зляканим голосом, мацаючи руками щось дуже важке, що міцно прилягало до волосся. — І як воно могло опинитися тут без мого відома? — запитувала вона себе. Вона зняла ту річ з голови і поклала собі на коліна, аби дізнатися, що ж воно таке.

Це була золота корона.

2 Чоловік та дружина, персонажі вуличного лялькового театру.

Розділ ІХ. Королева Аліса

— Ого, це чудово! — сказала Аліса. — Я навіть не сподівалася, що стану так скоро Королевою. Ось що я вам скажу, ваша величносте! — (Вона завжди дуже любила картати себе.) — Це нікуди не годиться — отак валятися на траві! Королеви повинні триматися з гідністю, розумієте!