Читаем Аліса в Дивокраї полностью

Поки до обіду, може б, ми заснули,

А після обіду підемо на гулі,

Спіте, королеви, люлечки-люлі...

— Зараз ти знаєш слова пісні, — додала вона і схилила голову на друге плече Алісі. — Проспівай ти мені, я теж хочу спати.

За мить обидві Королеви міцно спали і голосно хропли.

— Що мені робити? — вигукнула Аліса, страшенно розгубившись, коли спочатку одна голова, а потім і друга скотилися їй на коліна і лежали там, мов важкі головки цукру. — Не думаю, щоб коли-небудь трапилося таке: доглядати одночасно двох Королев, які заснули! Ні-ні, такого не було за всю історію Англії! Не могло бути, розумієте, бо ніколи не бувало більше однієї Королеви одночасно. Прокиньтесь, ви! Ви такі важкі! — продов­жувала вона роздратовано. Але у відповідь чулося лише спокійне хропіння.

Щохвилини хропіння робилося все виразніше і все дужче нагадувало якусь мелодію. Згодом Аліса навіть змогла розібрати слова. Вона так уважно слухала, що зовсім не помітила, коли дві величезні голови кудись зникли з її колін.

Вона опинилася перед аркою, на якій великими літерами було написано «Королева Аліса». З обох боків арки були кнопки від дзвінка. На одній був напис «Дзвінок для гостей», на другій — «Дзвінок для челяді».

— Зачекаю, поки скінчиться пісня, — вирішила Аліса, — а потім подзвоню... Але в який дзвінок треба мені дзвонити? — продовжувала вона, спантеличена написами. — Я не гість і не служниця. Повинен бути ще один з написом «Королева», розумієте...

Цієї миті двері прочинилися, і якесь створіння з довгим дзьобом висунуло голову і проголосило:

— Прийому немає. Буде лише через тиждень, — і грюкнуло дверима.

Аліса довгий час марно стукала і дзвонила. Нарешті дуже стара Жаба в яскраво-жовтому вбранні й величезних чоботях, що сиділа під деревом, повільно поскакала до неї.

— У чому річ? — пошепки запитала Жаба хрипким басом.

Аліса обернулася, ладна накинутися на будь-кого.

— Де слуга? Чому я стукаю у двері, і ніякої відповіді? — сердито почала вона.

— Які двері? — запитала Жаба.

Аліса мало не тупнула ногою, так її дратувало, як повільно тягла кожне слово Жаба.

— Оці двері, які ж іще!

Жаба втупилася тьмяним поглядом у двері. Потім підійшла ближче і потерла їх пальцем, наче перевіряла, чи добра на них фарба, та подивилася на Алісу.

— Ніякої відповіді? — перепитала вона. — А ти зверталася до дверей з запитанням? — У Жаби був такий хрипкий голос, що Аліса ледве розбирала слова.

— Я не розумію, про що ви говорите, — сказала вона.

— Я по-людськи тобі говорю! — вела своє Жаба. — Чи ти глуха? Ти щось запитувала у дверей?

— Нічого! — нетерпляче відповіла Аліса. — Я стукала у двері!

— Не слід було робити цього... Не слід, — бурк­нула Жаба. — Це їх дратує, розумієш. — Потім вона підійшла до дверей і штовхнула їх своєю величезною ногою. — Дай їм спокій, — промовила вона, хекаючи, коли повернулася під дерево, — і тоді вони дадуть спокій тобі, розумієш.

Цієї миті двері широко розчинилися, і вереск­ливий голос заспівав:

Аліса задзеркальцям сказала: «Я сиджу

На троні у короні, ще й скіпетра держу.

Три тут королеви царять над усіма —

Біла й Червона, третя — я сама».

Сотні голосів підхопили:

Налий же скоріше у чару чого хоч,

Бери, призволяйся, до чого хто охоч;

Кинь кішку у каву, а мишку — у чай,

Три рази по тридцять Алісу привітай!

Далі почувся схвальний гамір, і Аліса подумала:

— Три рази по тридцять — буде дев’яносто. Цікаво, хто-небудь там лічить?

Знову настала тиша, і той самий верескливий голос співав далі:

«Любі задзеркальці, — Аліса каже їм, —

Це честь для вас велика — я з вами п’ю і їм;

Три вас королеви вгощають недарма,

Біла й Червона, третя — я сама».

Хор підхопив:

Налий же у чару чорнила чи смоли,

Щоб любії гості весело пили;

Змішай ситро із вовною, вино з піском змішай,

Сім разів по сімдесят Алісу привітай!

— Сім разів по сімдесят! — у відчаї повторила Аліса. — Мені не полічити! Краще я зайду туди не гаючись. — І вона увійшла. Тієї ж миті запанувала мертва тиша.

Ідучи через великий зал, Аліса схвильовано зиркнула на стіл. Вона побачила, що там сиділи близько п’ятдесяти різноманітних гостей: тварини, птахи і навіть декілька квіток.

«Я рада, що вони прийшли, не чекаючи запрошення, — подумала вона. — Я б нізащо не здогадалася, кого саме належить запрошувати!»

Кінець стола стояло три стільці. На двох уже сиділи Біла і Червона Королеви, але середній був вільний. Аліса сіла на нього. Вона почувала себе страшенно ніяково від мовчання і чекала, щоб хто-небудь почав говорити.

Нарешті Червона Королева почала:

— Ви пропустили рибу і суп, — сказала вона. — Приймайте м’ясо! — І слуги поставили перед Алісою баранячу ногу. Аліса занепокоєно дивилася на неї, бо ніколи до цього їй не доводилося різати м’ясо.

— Ви трошки соромитеся. Дозвольте мені познайомити вас з цією баранячою ногою, — сказала Червона Королева. — Аліса — Баран. Баран — Аліса.

Бараняча нога підвелася на блюді й злегка вклонилася Алісі. Аліса відповіла на уклін, хоч і не знала, плакати їй чи сміятися.

— Дати вам по шматочку? — звернулася вона до одної й другої Королеви, беручи ніж та виделку.

Перейти на страницу:

Похожие книги