— Так, дуже хочу, — ввічливо погодилася Аліса.
— Ось у чому він полягає, — розповідав Вершник. — Розумієш, я сказав собі: все залежить від ніг. Голова розташована достатньо високо. Отже, спочатку я чіпляюсь головою за верх воріт... Тепер голова на потрібній висоті. Тоді я стаю на голову: отже, і ноги вже достатньо високо, розумієш. От і кінець, розумієш.
— Так, коли ви все це проробите, це буде кінець, — погодилася замислена Аліса. — А чи не здається вам, що це досить важкий спосіб?
— Я ще не перевіряв його, — поважно відповів Вершник, — тому не можу нічого сказати напевне. Але боюся, що він буде справді важкуватим.
Його так схвилювала ця думка, що Аліса поспішила змінити розмову.
— Який дивний у вас шолом, — весело промовила вона. — Це також ваш винахід?
Вершник з гордістю подивився на шолом, який висів на сідлі.
— Так, — відповів він. — Але я винайшов ще кращий: схожий на головку цукру. Коли я носив його, то, якщо падав з коня, шолом зразу ж діставав до землі. Отже, я падав дуже коротку відстань, розумієш. Щоправда, існувала небезпека провалитися в нього. Одного разу зі мною трапилося це. Найгірше було те, що, перш ніж я встиг вилізти, другий Білий Вершник під’їхав і одяг його. Він подумав, що це був його власний шолом.
Вершник розповідав усе це з такою урочистістю, що Аліса не наважилася сміятися.
— Боюся, що йому було боляче, — сказала вона тремтячим голосом, — коли ви були у нього на голові.
— Звичайно, мені довелося брикатися, — серйозно пояснив Вершник. — Потім він скинув шолом... І немало часу минуло, поки мене вийняли звідти. Я застряв там міцно, як... як кремінь, розумієш.
— Але це зовсім різні види міцності, — заперечила Аліса.
Вершник похитав головою.
— Запевняю тебе, що тоді я спробував на собі всі види міцності, — сказав він. Говорячи це, він збуджено звів руки догори і тієї самої миті скотився з сідла і полетів сторчголов прямісінько в глибокий рівчак.
Аліса підбігла до краю рівчака, шукаючи Вершника. Це падіння дуже злякало її, адже деякий час перед цим він тримався в сідлі досить добре. Вона боялася, що цього разу він насправді забився. Проте, хоч їй видно було лише його п’яти, вона з полегшенням почула, що він продовжує розмовляти своїм звичайним голосом.
— Усі види міцності, — повторив він. — Але він мав бути обережнішим і не зодягати чужого шолома... Та ще й з людиною всередині.
— Як ви можете так спокійно розмовляти, стоячи вниз головою? — запитала Аліса, коли витягла його з рівчака і поклала на краю.
Вершника здивувало таке питання.
— Яка різниця, де знаходиться моє тіло? — промовив він. — Мій мозок усе одно продовжує працювати. Навпаки, що довше я залишаюсь униз головою, то більше винаходів роблю. Але найрозумніше з усього, що я винайшов, — провадив він, помовчавши, — було створення нового пирога за обідом.
— Щоб його встигли приготувати на наступний обід? — зауважила Аліса. — Нічого собі спритність!
— Та ні, не на наступний обід, — заперечив Вершник повільно, замислившись. — Певна річ, не на наступний обід.
— Ну, то наступного дня. Ви ж не будете двічі їсти пиріг за одним обідом?
— Ні, не наступного дня, — повторив Вершник так само, як і раніше. — Не наступного дня. Правду кажучи, — продовжував він, опустивши голову, все тихше і тихше, — цей пиріг, гадаю, взагалі не був спечений. І не думаю, що його спечуть коли-небудь! А проте це був дуже вдалий пиріг!
— З чого ви хотіли його робити? — запитала Аліса, сподіваючись підбадьорити його, бо бідолашний Вершник зовсім похнюпив голову.
— Перш за все, береться промокашка, — відповів Вершник, зітхаючи.
— Боюсь, вона не дуже смачна...
— Сама по собі ні, — перебив Вершник нетерпляче. — Але ти навіть не уявляєш, як смачно виходить, коли її змішати з порохом та сургучем. Ну, я тут мушу залишити тебе.
Вони саме дійшли до кінця лісу. Аліса розгублено подивилася на нього: вона думала про пиріг.
— Ти засумувала, — зауважив Вершник занепокоєно. — Давай я заспіваю пісню, щоб розвеселити тебе.
— А вона дуже довга? — поцікавилася Аліса, бо за цей день вона вислухала чимало віршів.
— Довга, — сказав Вершник, — але дуже-дуже гарна. Хто б не послухав її, у кожного або виступають сльози на очах, або...
— Або що? — перепитала Аліса, бо Вершник раптом замовк.
— Або ні, зрозуміло. Ця пісня відома під назвою «Риб’ячі очі».
— Так називається пісня, правда? — запитала Аліса, вдаючи, що їй цікаво.
— Та ні, ти не розумієш, — дещо роздратовано відповів Вершник. — Вона лише відома під такою назвою. А насправді назва у неї «Старий дідусь».
— Отже, мені треба було спитати: «Це так зветься пісня?» — поправила себе Аліса.
— Нічого подібного! Це зовсім інша річ! Пісня зветься «Що і як». Але це так лише зветься.
— Зрештою, яка ж це пісня? — запитала Аліса, цілком спантеличена.
— До цього я й веду, — відповів Вершник. — Насправді це пісня «Коло воріт». Музику я написав сам.
Сказавши це, він зупинив коня і кинув поводи йому на шию. Потім він почав співати, відбиваючи такт рукою. На його лагідному, придуркуватому обличчі грала ледь помітна усмішка, ніби він втішався власною музикою.