— Ми не впіймаємо їх, Енні,— сказав я.— Зважаючи на те, що відбувається в місті, боюсь, ваші вікна не головне.
Вона посміхнулася.
— Я так і думала. Що ж
Настав час сказати, але я раптом утратив усю мужність. І відступив.
— Зайшов попросити вас прислухатися до моєї поради й полишити місто на якийсь час.
— Семе...— зітхнула вона.— Ми це вже проходили.
— Ви ж бачите, що відбувається. Демонстрації влаштовують одна за одною, ситуація погіршується. Я не прошу вас емігрувати, мова лише про відпустку. Поїдьте кудись на кілька тижнів, доки все не заспокоїться.
На губах її заграла посмішка.
— Якщо вже ми про це заговорили, Стівен Шмідт попросив мене скласти йому компанію до Лондону. Він їде наступного тижня. Має там якісь справи.
— Я мав на увазі протилежний напрямок. Кудись на південь. Там тепліше.
Раптом пригадалася наша остання розмова. На сходах міської ратуші, одразу після того, як Ґурунг і Мак-Ґір підірвали димові бомби. Тоді я вважав, що то іприт. Пригадав жах і безпорадність, які відчув, коли думав, що не спроможний її захистити. І зрозумів, що ніколи собі не пробачу, якщо вона лишиться і з нею щось станеться.
— Вибачте,— сказав я.— Не дуже ввічливо з мого боку. Не такий уже й поганий той Шмідт. Бог свідок, він не гірший за половину тих безхребетних диваків, що увивалися навколо вас останнім часом. Погоджуйтеся на його пропозицію.
Вона так і витріщилась на мене.
— Це вибачення, Семе? Ви добре почуваєтесь? Подумати лише: гарне слово про іншого чоловіка. Не думала, що доживу до цього дня.
— А що мені сказати? — знизав я плечима.— Він переміг мене своєю посмішкою.
Вона мимоволі розреготалася.
— Хочете позбутися мене, Семе?
— Хочу для вас кращого,— сказав я. Так воно і було. Занадто довго я запевняв себе, що найкраще для неї — бути зі мною. Правда ж виявилася зовсім іншою.
— Ну, капітане Віндгеме,— усміхнулася вона.— Відповім вам так, як і містерові Шмідту. Калькутта — мій дім, і я не збираюся полишати її найближчим часом.
Незважаючи на все, що я казав раніше, серце моє радісно забилося.
— До того ж,— продовжила вона,— хіба людина при розумі поїде до Лондону в січні?
Слушне питання.
— Тож, капітане, краще вам
— Так,
— Справді? — здивувалася вона.— У відпустку? Тепер я
Я зробив глибокий вдих і заспокоївся.
— Це не відпустка,— пояснив я.— Їду в ашрам десь в Ассамі. Проходитиму чистку...
На мить вона розгубилася, але скоро усвідомила, що я сказав. Я чекав на її реакцію. Вона усміхнулася, тряхнула головою, і мені здалося, що в нас як камінь із серця звалився.
— Знаєте, Семе, це буде нелегко,— сказала вона, підійшла до мене й узяла за руку.— Кажуть, що найважче подолати опійну залежність.
Я міг би завважити, що і сам про це здогадався, але іноді варто промовчати.
— Однак можу запевнити,— продовжила вона,— що, коли ви повернетесь, я буду тут.
Ми попрощалися, і я пішов, лишивши її стояти між двох статуй Шиви.
Дві години по тому я крокував вестибюлем вокзалу Сілди. Моя валіза з щедрим триденним запасом гарбузового соку погойдувалася на голові носія в червоній сорочці, якого Не Здавайся послав уперед шукати мою платформу.
Дні після арешту Даса далися юному сержанту нелегко. Тепер, більше ніж будь-коли, він був парією для своєї родини. Зростав гнів на те, як обійшлися з Басанті Дас, зростали й сумніви Не Здавайся щодо продовження кар’єри офіцера Імперської поліції. Я порадив йому те саме, що й Енні: поїхати. Відпочити від Калькутти. На відміну від неї, він на пропозицію пристав.
За два дні він поїде до Дакки у Східній Бенгалії, на гостину до тітоньки. Дакка доволі далеко від гарячої Калькутти, тож він зможе подивитись на все під іншим кутом. І якщо прагнетиме знову зблизитись із родиною, отримати заступництво батькової сестри — не такий уже й поганий початок.
— Ви впевнені, що взяли все необхідне? — запитав він, як та матуся, що збирає дитину до школи.
— Так,— кивнув я, знімаючи валізу з голови носія.
— Ну... Тоді хай щастить, Семе,— сказав він і простягнув руку.
— І вам,— сказав я, потискаючи її.— Сурене...
— Так, я знаю,— відповів він.— Я ретельно все обдумаю.
— Я хотів сказати, щоб ви не говорили з дівчатами з квартири під нами,— усміхнувся я.— Не хочу, щоб вони сьогодні ж прибрали вас до рук. Мене не буде поруч, щоб захистити, і хтозна, що вони змусять вас робити.
— Так, Семе.
— Тоді йдіть, молодий чоловіче,— скомандував я.— Ви ж знаєте, що я терпіти не можу довгих прощань. Повертайтеся і простежте, щоб Сандеш не ледарював.
На цих словах ми розсталися, і я пішов шукати своє купе.
Потяг від’їхав від станції із запізненням лише на сорок хвилин, що, на мою думку, можна було вважати тріумфом Британської імперії, та взяв курс на північ, крізь усю Бенгалію; я задрімав, і думки мої повернулися до Енні, яка стояла між двома статуями-близнюками, що зображали Шиву в небесному танці. Руйнівник і творець. Знищення й відродження.