Абір Мухерджі. Дим і попіл

Прийшов я десь після опівночі, і дверник, схоже, здивувався, побачивши мене. Я його не звинувачую, хоча його вразило явно не моє тремтіння — у ці двері входило чимало клієнтів з такими ж симптомами. Дивиною радше був колір моєї шкіри. Побачити англійця у Тангрі ще рік тому не було аж такою визначною подією, та за минулі дванадцять місяців багато чого змінилося. Останнім часом, коли сил поліції не вистачало для того, щоб підтримувати порядок за межами рафінованих будівель Білого міста, зустріти сагиба[2] й у Калькутті після темряви було майже неможливо. На щастя, у цій частині міста економіка й досі переважала над питаннями раси і політики, тож після того, як я віялом розгорнув паперові рупії, мене без зайвої метушні впустили й провели вниз, до підвалу.

Перша затяжка з першої ж люльки стала справжнім полегшенням, ніби лихоманка спала. Після другої люльки зупинилося тремтіння, а після третьої заспокоїлися нерви. Я замовив четверту. Якщо перші три були лікарським засобом, наступна мусила принести задоволення, відкривши мені шлях до того, що бенгальці називають нірбон — нірваною. Голова моя покоїлася на подушці з білої порцеляни, усі мої чуття накрило оксамитовим покривалом. Тут і почалися проблеми.

За тисячу миль від мене долинали звуки: уривчасті й незрозумілі, вони ставали дедалі гучнішими, пронизуючи туман мого ступору. Я заплющив очі, щоб від них відмежуватися, аж тут дівчина, одна з тих, що скатували опійні кульки та готували люльки, потрусила мене, як ляльку з ганчірок.

— Сагибе! Мусите негайно йти!

Я розліпив повіки, і погляд сфокусувався на щедро напудреному обличчі.

— Ви мусите йти, сагибе. Поліційна облава!

Губи її були пофарбовані криваво-червоним, і на кілька секунд моя увага була зосереджена саме на них, а не на тому, що вони промовляли. Лише звук розтрощених меблів та розбитої порцеляни десь дуже поблизу нарешті розвіяв чари. Він, та ще ляпас, яким мене нагородила дівчина.

— Сагибе!

Я потрусив головою, бо отримав іще одного ляпаса.

— Тут поліція, сагибе!

Ці слова я усвідомив. Спробував підвестися на ноги, які тремтіли, немов у новонародженого теляти. Дівчина взяла мене за руку й потягнула до темного коридору в дальньому кінці кімнати, подалі від метушні, що наближалася.

Біля порогу вона зупинилася й махнула вільною рукою.

— Ідіть, сагибе. Сходи в кінці. Вгору до заднього входу.

Я повернувся і подивився на неї. Ще зовсім дівчинка.

— Як тебе звуть? — запитав.

— Не час, сагибе,— сказала вона, повертаючись до кімнати.— Ідіть. Негайно!

Я зробив так, як мені наказали, і ступив у темряву, почув, як позаду вона намагалася пробудити від тимчасового забуття іншого клієнта. Сліпо витягнув руки, намацав слизькі від вологи стіни, відчув під ногами ковзку підлогу, в ніс шибонуло аміачним смородом несвіжої сечі. Подалі блакитне сяйво освітлювало вузькі хиткі сходи. Голова йшла обертом, але я туди дійшов. Коридором прокотилася луна: вигукували накази англійською. Тоді зойкнула жінка.

Я не озирнувся.

Натомість я подався до сходів і глянув угору. Двері на дах були зачинені на клямку, з тонкої щілини між порогом та дошками підлоги проникало трохи світла. Я дотяг себе до вершини сходів, надавив на клямку і вилаявся, бо клята штукенція відмовилася робити свою справу. Я здригнувся: на мене накотила хвиля страху. Стерши піт з очей, спробував сфокусуватися на обрисі клямки. Не схоже, щоб тут був замок, у всякому разі з цього боку. Я перевів подих і спробував ще раз, цього разу добряче піддавши плечем. Клямка зсунулася на кілька дюймів, а тоді важко упала назад. Щось її тримало. Щось важкувате. Голоси за спиною стали ще голоснішими. Зібравшись з усіма силами, що в мене лишилися, я натиснув на клямку ще раз. Вона відчинилася, і я несподівано влетів до майже вщент розтрощеної кімнати, де бракувало половини стелі, крізь яку лилося місячне світло. Я важко приземлився на підлогу в якусь калюжу. Підвівся, хутко зачинив двері і озирнувся, шукаючи, чим би придавити клямку, бо щось її ж тримало. Дивно, але поблизу нічого не було. Нічого, крім тіла.

Я так і витріщився на нього. Не від шоку чи ще чогось такого. Морфій притупляє чуття, а у мене в крові його було достатньо, щоб заспокоїти й самця слона. То був чоловік — чи що там від нього лишилося. Китаєць, якщо судити з вилиць. Решта обличчя перетворилася на місиво. Очі йому виколупали й лишили на підлозі поруч; ліворуч, від волосся до щелепи, тягнувся старий шрам. З грудей стирчав ніж.