20 000 льє під водою

Капітан Фарагут був добрим моряком, гідним фрегата, яким він командував. Його корабель і він складали ніби одне ціле. Він був душею корабля. В питанні про існування нарвала в нього не було ніяких сумнівів, і він навіть не дозволяв на своєму судні будь-яких суперечок з цього приводу. Капітан вірив у чудовисько, як деякі жінки вірять у Левіафана, — серцем, а не розумом. Чудовисько існувало, і він очистить від нього моря, — в цьому він поклявся. Це був свого роду родоський рицар, який ішов назустріч змію, що розоряв його острів. Або капітан Фарагут уб’є нарвала, або нарвал уб’є капітана Фарагута, — середини тут не могло бути.

Суднові офіцери поділяли думку свого начальника. Треба було тільки послухати, як вони, стежачи за величезним простором океану, розмовляли, сперечались, обговорювали різні шанси на зустріч з чудовиськом. Нерідко то той, то другий добровільно йшов на вахту, тоді як за всяких інших умов кожен з них прокляв би цей нудний обов’язок. Поки сонце описувало своє денне коло, щогли були всіяні матросами, бо дошки палуби пекли їм ноги, і вони не могли встояти на них. А тимчасом «Авраам Лінкольн» ще не розрізав підозрілих вод Тихого океану.

Екіпаж горів бажанням зустріти нарвала, загарпунити його, витягти на палубу і порубати на куски. Всі вдивлялися в море з надзвичайною увагою. До того ж капітан Фарагут обіцяв суму в дві тисячі доларів тому, хто перший помітить тварину, буде то юнга чи матрос, боцман чи офіцер. Можна собі уявити, з якою старанністю очі екіпажу «Авраама Лінкольна» вдивлялися в море!

Я теж не відставав од інших і щодня подовгу стежив за океаном. Фрегат мав усі підстави називатися Аргусом[20]. Один тільки Консель байдуже ставився до питання, що цікавило всіх, і не поділяв загального захоплення.

Я вже говорив, що капітан Фарагут потурбувався спорядити свій корабель усіма знаряддями для ловлі велетенського кита. Жодне китоловне судно, мабуть, не могло бути краще озброєне. Ми мали в своєму розпорядженні всі відомі китоловні снаряди від гарпуна, який кидають руками, до зубчатих стріл і розривних куль. На носу стояла вдосконалена гармата, що заряджалася з казенної частини, з дуже товстими стінками і дуже вузьким жерлом; модель цієї гармати згодом була на всесвітній виставці в 1867 р. Оця дорогоцінна гармата посилала без усякого зусилля конічне ядро вагою в чотири кілограми на відстань у середньому до шістнадцяти кілометрів.

Отже, «Авраам Лінкольн» володів усіма засобами руйнування. Але цього мало — на борту був сам Нед Ленд, король гарпунників.

Нед Ленд, уродженець Канади, володів незвичайною вірністю руки і не знав собі рівних у. своєму ремеслі. Вправність і холоднокровність, сміливість і хитрість — усі ці якості досягали в нього найвищого ступеня, і треба було бути китові дуже хитрим або кашалотові занадто підступним, щоб уникнути удару його гарпуна.

Нед Ленд мав близько сорока років. Це був чоловік високого росту, — понад шість футів, — міцно збудований, суворий, мало товариський, часом запальний і дуже сердитий, коли йому перечили. Зовнішність його привертала увагу, а твердість погляду надавала його обличчю особливої виразності.

Я гадаю, що капітан Фарагут розумно вчинив, запросивши Неда на борт фрегата: він один вартий був усього екіпажу через вірність руки і погляду. Неда Ленда можна було б порівняти з потужним телескопом, з’єднаним водночас з гарматою, завжди готовою вистрілити.

Канадець — той же француз, і хоч який мало товариський був Нед Ленд, я повинен визнати, що він почував до мене деяку прихильність, — очевидно, він радів з нагоди поговорити по-французьки. І я охоче слухав старофранцузький діалект, який ще й досі зберігся з часів Рабле[21]в деяких провінціях Канади. Сім’я гарпунника походила з Квебека, і члени її були сміливими рибалками ще в ті часи, коли це місто належало Франції.

Потроху Нед розговорився, і я охоче слухав його розповідь про пригоди в полярних морях. Він розповідав про свої рибні ловлі і поєдинки з великою природною поетичністю, і мені здавалося, що я слухаю канадського Гомера[22], який співає «Іліаду» північних країн.

Я описую цю сміливу людину такою, якою знаю її тепер, бо ми з нею вже старі друзі, зв’язані тією нерозривною дружбою, яка народжується і міцніє в найтяжчих випробуваннях! Ах, бравий Неде! Я хотів би прожити сто років ще, щоб згадка про тебе була довшою!

Яка ж була думка Неда Ленда про морське чудовисько? Я повинен признатися, що він зовсім не вірив в існування нарвала і — єдиний на борту фрегата — не поділяв загального переконання. Він уник навіть розмови на цю тему, коли я одного разу спробував довідатися про його думку.

Одного чудового вечора, 30 липня, тобто через три тижні після нашого відплиття, фрегат знаходився недалеко від мису Бланка, на відстані тридцяти миль під вітром од берегів Патагонії. Ми перетяли вже тропік Козерога, і тепер на відстані менш ніж сімсот миль на південь перед нами відкривалася Магелланова протока. Ще тиждень — і «Авраам Лінкольн» борознитиме води Тихого океану.