20 000 льє під водою

Я хотів кричати. Але хто міг почути на такій відстані! Мої розпухлі губи не могли вимовити жодного звуку. Консель ще міг сказати кілька слів, і я чув, як він повторював:

— Сюди! До нас!

Зупинившись на мить, ми прислухались. І раптом — що це? Чи шуміло у мене у вухах від сильної напруги, чи щось інше, але тільки мені здалося, що якийсь крик відповів на крик Конселя.

— Ти чув? — прошепотів я.

— Так, так!

І Консель послав у простір новий крик відчаю.

Цього разу не було ніякого сумніву! Людський голос відповів нам. Чи був це голос якогось нещасливця, покинутого серед океану, чи якої іншої жертви удару, завданого кораблю? А може, шлюпка фрегата кликала нас у темряві?

Зробивши величезне зусилля і спершись на моє плече, в той час як я крайнім напруженням старався утриматися на воді, Консель наполовину висунувся з води і відразу ж упав знесилений.

— Що ти побачив?

— Я побачив… — прошепотів він, — я побачив… але не будемо говорити… збережемо наші сили!..

Що він побачив? Тоді сам не знаю чому, я вперше згадав про чудовисько!.. Але ж цей голос? Минув час, коли Іони ховалися в череві китів!

Тимчасом Консель продовжував ще підштовхувати мене вперед. Часом він підводив голову, дивився перед собою і гукав; йому відповідав інший голос, що все наближався. Але я вже ледве чув його. Мої сили вичерпалися до кінця; мої пальці розігнулися, і долоня не служила вже більше мені опорою; конвульсивно відкритий рот наповнювався солоною водою; мене пронизував холод. Я підняв голову востаннє, потім почав тонути…

У цю мить мене штовхнуло якесь тверде тіло. Я вчепився за нього. Потім відчув, що мене тягнуть, піднімаючи на поверхню води, що груди мої дихають вільніше, і… знепритомнів…

Мабуть, я незабаром опритомнів завдяки старанним розтиранням мого тіла і розплющив очі.

— Консель! — прошепотів я.

— Пан мене кликав? — обізвався Консель.

Цієї миті при світлі останніх променів місяця, що спускався за обрій, я помітив постать, яку відразу впізнав.

— Неде! — скрикнув я.

— Так точно, пане, женуся за своєю премією, — відповів канадець.

— Вас викинуло в море тоді, коли фрегат зазнав удару?

— Так, пане професоре, але мені пощастило більше, ніж вам: я майже одразу ж вибрався на плавучий острівець.

— Острівець?

— Так, або, кажучи точніше, — на наш велетенський нарвал.

— Поясніть, Неде.

— І тільки тепер я зрозумів, чому мій гарпун не міг пробити його, а лише ковзнув по його шкірі.

Тут я отямився, оживив свої спогади і оволодів собою.

— Чому, Неде, чому?

— А тому, що цей звір, пане професоре, закутий у стальну броню!

Останні слова канадця зробили раптовий переворот у моїй голові. Я швидко підвівся і випрямився на спині істоти чи предмета, що був напівзанурений у воду і служив нам притулком. Я попробував ногою. Це, мабуть, було щось тверде і непроникне, а не м’яка маса, що утворює тіло великих морських ссавців.

Проте це тверде тіло могло бути кістяним черепом, схожим на череп допотопних тварин. Тоді мені довелося б віднести чудовисько до розряду таких земноводних плазунів, як черепахи або крокодили.

Але ні! Чорнувата спина, на якій я стояв, була гладенька, полірована, не луската. При ударі вона видавала металевий звук, і хоч як це було неймовірно, але вона здавалася, кажу я, зробленою з листового заліза.

Сумніву не було! Тварина, чудовисько, живий феномен, що заінтригував увесь учений світ, збудоражив уяву моряків обох півкуль, виявився — це треба було визнати — ще дивовижнішим феноменом — феноменом, створеним рукою людини.

Відкриття існування найзагадковішої істоти не здивувало б мене такою мірою. Те, що природа творить чудеса, — це недивно. Але побачити раптом на власні очі щось неможливу, таємниче, створене людськими руками, — від цього можна втратити розум.

І однак сумніву не було. Ми перебували на поверхні своєрідного підводного судна, що мало, наскільки я міг судити, форму величезної стальної риби. Думка Неда Ленда щодо цього уже встановилася. А мені й Конселю залишалося тільки приєднатися до нього.

— В такому разі, — сказав я, — це судно має механізм, щоб рухатися, і екіпаж, щоб управляти ним.

— Очевидно, — відповів гарпунник, — але ось уже протягом трьох годин я перебуваю на цьому плавучому острові, і він не подав ніяких ознак життя.

— Це судно не рухається?

— Ні, пане Аронакс. Воно вільно гойдається на гребенях хвиль, але не рухається.

— Однак ми знаємо, це безперечно, що воно може пересуватися з величезною швидкістю. А через те що потрібна машина, щоб рухати його, і механік, щоб управляти машиною, то звідси я роблю висновок… що ми врятовані.

— Гм! — вимовив Нед нерішуче.

Цієї миті, ніби на підтвердження моїх слів, якесь клекотіння почулося позаду цього дивного судна, і воно, очевидно кероване гвинтом, почало рухатися. Ми ледве встигли учепитися за верхню частину, що виступала з води приблизно на вісімдесят сантиметрів. На превелике щастя, його швидкість не була надмірною.

— Поки воно пливе горизонтально, — пробурмотів Нед Ленд, — мені нічого сказати. Але якщо воно здумає зануритися, я не дам і двох доларів за свою шкіру!