20 000 льє під водою

— Ми проходимо! — прошепотів Консель мені на вухо.

Я не міг йому відповісти, а тільки схопив його за руку і конвульсивно стиснув.

Раптом «Наутілус», потягнутий своїм надмірним вантажем, каменем полетів на дно, наче ядро в пустому просторі.

Відразу вся електрична енергія батареї була спрямована до насосів, які швидко почали викачувати воду з резервуарів. Через кілька хвилин наше падіння зменшилось, а потім і зовсім припинилося. Невдовзі стрілка манометра показала, що вже почався підйом. У цей час почав діяти гвинт; він запрацював з такою силою, що весь корпус судна задрижав, а потім ми помчали на північ. Скільки часу повинна була тривати ця подорож під вічними льодами до відкритого моря? Ще один день? Але я не доживу!

Напівлежачи в бібліотеці, на дивані, я задихався. Моє обличчя стало фіалковим, губи посиніли, почуття притупилося. Я вже нічого не бачив і не чув, утративши будь-яку уяву про час. Мої мускули не могли вже скорочуватися.

Я не можу сказати, скільки годин минуло в таких муках. Але я вже відчував, що починається агонія, і зрозумів, що вмираю…

І раптом опритомнів. Струмок повітря проникнув у мої легені. Невже ми вийшли на поверхню моря? Значить, ми вже подолали крижаний бар’єр?

Ні! Це просто Нед і Консель, мої вірні друзі, жертвували собою, щоб повернути мені життя. В одному з апаратів залишилося трохи повітря. Замість того, щоб самим його вдихнути, вони зберегли його для мене. Задихаючись, вони крапля за краплею повертали мені життя! Я хотів відштовхнути апарат. Вони схопили мене за руки, і протягом кількох хвилин я з жадобою вдихав свіже повітря.

Я подивився на годинник. Була одинадцята ранку. Отже, сьогодні повинно бути 28 березня. «Наутілус» мчав з неймовірною швидкістю — сорок миль на годину, — мов стріла, розтинаючи воду.

Де був капітан Немо? Чи вижив він? А може, всі його товариші померли разом з ним?

Цієї хвилини стрілка манометра показала, що ми знаходимося всього в двадцяти футах од поверхні. Від повітря нас одділяло порівняно тонке льодове поле. Невже не можна було його пробити?

Ні, можна! В усякому разі, «Наутілус» готувався зробити це. Я відчув, як він набирає зручного положення, спустивши вниз корму і піднявши свій бивень. Щоб зберегти це положення, досить було впустити воду в кормові резервуари. Потім, підхоплений силою гвинта, він атакував крижане поле, немов велетенський таран. «Наутілус» ударив раз, удруге, відійшов і знову вдарив з усією силою в крижане поле, яке, нарешті, не витримало й тріснуло. З великого розгону він вискочив на поверхню криги і проломив її своєю вагою.

Люки були відкриті, вірніше, зірвані, і чисте повітря потоками линуло в усі закутки «Наутілуса».

РОЗДІЛ XVII Від мису Горн до Амазонки

Як я опинився на палубі, цього я не зміг би сказати. Можливо, мене переніс канадець. Головне, я дихав на повні груди, захлинався животворним морським повітрям. Обидва мої товариші були поруч, також сп’янілі від свіжого повітря. Бідолашні ті люди, що надто довго не їли, — вони не повинні необачно накидатися на їжу, яку їм пропонують. Інша справа ми: ми могли себе не обмежувати, могли дихати на повні груди, сповнюючи легені повітрям. Це чарівне оп’яніння ще більше посилювалося легеньким бризом, який обвівав нас.

— Ах! — вимовив, нарешті, Консоль. — Яке прекрасне свіже повітря! Нехай пан більше дихає! Тут повітря вистачить на всіх!

Щодо Неда Ленда, то він мовчав, але так широко розкривав рот, що міг злякати акулу. І яким могутнім було його дихання! Канадець «всмоктував» повітря, як розжарена пічка.

Сили до нас повернулися досить швидко. Подивившись навкруги, я побачив, що ми були самі на палубі. Жодного матроса з команди! Не було навіть капітана Немо! Дивні моряки «Наутілуса» задовольнялися тим повітрям, яке було всередині корабля. Ніхто з них не вийшов насолодитися свіжим морським вітерцем!

Перші слова, які я вимовив, були словами вдячності моїм товаришам. Нед і Консель урятували мені життя, коли в мене почалася довга агонія. Але ніякі слова вдячності не могли відплатити за подібний вияв вірної дружби.

— Гаразд, пане професоре, — промовив Нед Ленд, — про це не варто говорити! Та. і в чому тут наша заслуга? Ні в чому! Це був простий арифметичний розрахунок. Ваше життя дорожче за наше. Отже, і треба було його зберегти!

— Ні, Неде, — сказав я, — воно не дорожче за ваше. Нічиє життя не може бути дорожчим за життя благородної і доброї людини, а ви й є така людина!

— Та досить, досить! — повторював зніяковілий канадець.

— І ти, мій дорогий Конселю, адже ж ти дуже страждав.

— Ні, не дуже, якщо вже говорити відверто. Правда, мені трохи не вистачало повітря, але я, думаю, що звик би дихати й таким. Крім того, коли я бачив, як притомність усе більше покидала пана, мені зовсім уже не хотілося дихати. Як кажуть у таких випадках, дихання в мене переривалося в…

Консель, зніяковілий від того, що почав говорити сентиментальним тоном, замовкнув на півслові.

— Друзі мої, — промовив я схвильовано, — ми зв’язані один з одним назавжди усім пережитим, і тому ви можете вимагати від мене…